Популярні країни для відпочинку
Париж, Новий рік
Предпролог
Історія ця не зовсім схожа на звичайні розповіді туристів – типу «Заїзд, отьезд, у загальному ми задоволені й агенство можемо рекомендувати». Про агенство, від якого ми їхали – я його не згадаю. І про готель – мимохіть. Так що історія вражень людину, що звикла відвідувати міста на своєму багажі інформації й вирослого на ньому інтересу, без екскурсій, максимально пішки, що й має власну виставу про злачний місця того або іншого міста й вистава – навіщо варто туди поїхати. Тому розповідь про той що було мені цікаво й кайфово, отака минибиография короткої ейфорії. Так до того ж цікаво - стільки народу в Париж змоталося й ні рядка, може мій опус теж кого сподвигнет.
Пролог
Ніякого передчуття НГ. Ніякого передчуття поїздки й відпочинку (хоча, що таке відпочинок – у кожного своє поняття, нині в мене поняття було в зміні частоти з 4 гигагерц на що-небудь килогерцовое, і абсолютно наплювацьке відношення до питання «яке зараз час доби?» і догідництво всякому соблазнялову). Рік кінчається хреново – на поганих новинах, вимотанности й взагалі бажанні щоб він скоріше закінчився.
Літак хрін знає як рано, на 2 години раніше чому звичайно, хоч би з погодою повезло, небажання загоряти в Пулково, тим більше що крім кава з коньяком там нічого цікавого, а не спав уже близько доби. Але начебто б нервування з доставкою не буде, погода спокійна, залишається сподіватися на прихильність фортуни.
Старт
Фортуна прихильна у вигляді шоферюги Сереги, який доїхав вчасно й нас забрал вчасно, хоча час притискає. Але в таку рань машин мало, так що добираємося до нашого маленького аиропортика тик у тик, з подивом спостерігаючи юрби народу у входу.
Безпека, є таке слово, уже приобретшее иронческий відтінок. У цьому випадку вона полягає в створенні юрб людей поза аеропортом а не усередині нього. Видасться що влади в нас більше думають про схоронність самого аеропорту, а не людей. Що зрозуміло.
Зона відчуження, як називали Ильф з Петровим вокзали, місце де людей собі вже не належить, він уже належить дорозі.
Напрочуд швидко пройшли всі ці кордони, подивилися на юрби народу в настільки ранню годину доленькою занедбані на край Пітера, і витратили час на випивание кава-коньяк і гадання хто куди летить. Не обійшлося без загальних знайомих, так що зложилося враження, що юрби летять у Прагу, відразу декількома рейсами. Виявилося не так, але занадто пізно. Не певий раз у Парижу, тому думав, що полетимо як колись – мало народу, можна вибрати місце, і якщо не поспати, то попити винця доброго. Раніше я був менш довірливий і брав із собою фляжечку коньяку.
Літак був повнісіньким, і моя самовпевнена спроба поміняти місце прийняла не дуже гарний оборот – сіли на початку салону (що за дурної працюють у Пулково – запитали нас – «Де ви прагнете сидіти?» - «У середині», виявилося – на початку, от це сервіс, цікаво – це всіх так запитували й не дивлячись видавали місця?) – переселили в самий хвіст.
І подумав – невже мода на Париж вертається? Дик адже дорого! Або цей рік зробив кілька десятків франкофілів успішними людьми? Або успішних людей – франкофілами.
Невеликий коментар
Я те їду тільки по одній причині – НГ мені заміняє всі інші свята, які в загальному-те й не свята, точніше не справжні, не мої. День народження я намагаюся відзначати як можна тихіше, я його й усередині себе можу прекрасно справити. І їду звідси щоб перемінити воду в акваріумі. Застоюється, зеленіє, тхне, треба перемінити. Краще місця немає – щоб зрозуміти що Париж не так гарний архітектурно, але гарний іншим. Людьми, цими бельбасами французами, бонжурящими на кожному куті, що постійно сидять у кафешках, що безтурботно бовтаються на вулицях і обстановкою цього раздолбайства. Як не можна краще розташовує до байдикування, обжерливості й нехлюйству. У загальному в расслабон у людей. У них робота починається не тому що в нас, але до НГ вони в расслабоне. І це схоже на квітку кактуса – ні, ні, потім – оппаньки, гарний і величний на шматку колючої органіки. Один день – і все.
Але: Устигаєш скучити по суворих людях, дешевій, але смачній горілці й звичайним пельменям. Та й по салату олів'є.
Виходить така грамотна встрясочка, приїжджаєш із нулем грошей і ессно замислюєшся, що настав час впрягатися. Саме нуль грошей і допомагає. Якось раніше в мене виходило останні євро витратити ще в аеропорті Шарль Де Голль на кава й сендвичи, цього року не вийшло. Та й французи цього року були чому те стурбовані. Що б це значило? Щось змінилося.
Ще з молодості твердо засвоїв – сидячі поїзди, далекобійні автобуси й наші літаки – це не моє. Ріст не дозволяв сидіти як середньостатистичному, близько 160 див. людині в цих видах транспорту нормально. По задуму конструкторів тих років, усі люди в СРСР (так тоді був ще СРСР), повинні бути те саме що квадратним кавунам (згадується анекдот про ідеальну жінку). Ту-154, коротше. Я так зрозумів що інших наших літаків не пускають в обьединенную незрозуміло чому Європу. Я згадав про інших перевізниках занадто пізно. Та і яке агенство мені б дозволило летіти не Пулковскими? Хіба що за більші гроші.
Маленький прагматичний відступ
Мій досвід подорожей уже давно підказав спосіб пересувань без усяких турагенств (турист помни – на будь-якій чужині діє залізне правило «не обманутий турист – не турист», і випливай йому). Але все утикається у візи. Таке правило – усе перетворювати в замкнене коло проблем, тому якщо я самостійно виберу собі готель(і навіть номер, обов'язково з видом не у двір), і його замовлю, і самостійно одержу підтвердження про оплату й бронюванні, поберу квитки в зручної мені авіакомпанії (зі зручним вильотом і прильотом), ніхто ні в агенстве, ні в посольстві цим папірцям не повірить. А стояти в чергах у посольство супердержави Франція – небажання. Може, я чого не знаю?
Тому треба вестися на агенство, брати їхні номера в готелях, вони не гарантують номери з вікном на вулицю, естесственно, і взагалі уникають усіляких розмов про це – аж до реєстрації в готелі. Так що, поки російський турист – а краще сказати мандрівник – це однаково потенційна жертва купи обставин у яких може виявитися країна, посольство, турагенство, настрій українських ракетників або швейцарських диспетчерів, страйків у Парижу. Тому крім як помолясь своїм богам, і засунувши подібні думки в зад гарною порцією коньяку, більше поки ніяк не виходить. Наш Бог – Либонь Пронесе.
До речі, залізне правило, яке я спостерігаю вже який рік – це що агенствам доводиться за що нибудь вибачатися перед зростаючими запитами російських мандрівників, а мандрівникам просто доводиться їх вибачати. Не встигають, не працюють на випередження. Я б із задоволенням не користувався їхніми послугами (точніше тільки однієї б користувався – одержанням візи)- але мене тоді ніхто в Європу не пустить. Жалко що я не юрист, на цьому можна було заробити.
Кінець відступу – Настання
Не подумайте що я боюся літати в літаку, але видиме так рік закінчувався, що думки такі запливали в невиспавшуюся голову, яка до того ж не прагла спати (а ви пробували спати враскорячку?).
До того ж до прохання налити мені провина побільше – не стаканчик, а три-чотири, я от який рік натрапляю на нерозуміючий погляд стюардеси, і виникає якась напруга, начебто вона ослишалась – я замовив 4 тонни вина? У них же немає із собою таких стаканчиков.... И от коли в різних кафешках зустрічаю малеькие пляшечки Шабли або Бордоіль, я завжди згадую про наших стюардес – от вони ті самі стаканчики недопитаного вина! Але ж усього 3 роки тому все було не так на Пулковских – будь ласка, вам 2 пляшечки, так пжалста! Жалко що Пулково – не приватна компанія.
Але це дріб'язки. Я розумів (точніше почав розуміти) що через годинку моя задница буде сидіти в божевільного Жана, покрепляться омлетом, видивлятися на перехожих і, покурюючи, кінчати кувшинчик Кіт Дю Рона. Инь і янь.
Мі вже приехали
Ну про прибуття й трансфери розповідати справа нудотна й нецікаве. Ті ж місцеві фетиші-мотрійки – розповідять про кишеньковий злодіях ( начебто їх немає в нас), не будьте роззявами ( начебто ними можна бути в нас), отут Черід-Де Франс, де французи стали чемпіонами (чого цікавого? Справа давня.) Звичайно фраза «Тут валюта - євро», мені сподобалася. Видиме деякі їдуть із валізками рублів. Причому металевих.
У загальному тітка-гід несла чогось старече, пургу неймовірну, по якій виходило що в кафехи де блюдо коштує більше 7-мі євро заходити не варто, і взагалі вони все закриваються після восьми, так що сидите в номерах і нікому не відкривайте, носите гроші якщо не бюстгальтерах, то в носках (я представляю евромелочь у чиїмсь носку або ... ну ви самі розумієте). І постійно вживала фразу «наша людина», «наші люди». Про як!
І взагалі, нагодувала туристів місцевими мотрійками, що вони збираються сьогодні відвідати – не дивно, Наша Людина повинен першим спочатку переконатися що Опера Гарнье ціла й непошкоджена. І я все задаюся питанням – чому руссо туристо в будь-якім місті намагаються відвести зону проживання (т.н росіяни туристи звичайно СЕЛЯТЬСЯ в районі Опера, рідше – на Монмартре). Може просто немає пропозицій в агенств оселити російських туристів у хмарочосі Дефанса або на Монпарнасе? А деякі намагаються відговорювати від Монмартра – там брудно. Млинець, ну де брудно? Сказали б що ліниво, полазать по пагорбах і надибать пари-трійку десятків недорогих готелів на Абатиссах, Тертр, у районі Сакре-Кера(от там, нагорі, а не внизу, у подножья, на бруднуватому Рошешуаре).
У загальному від теткина скрипу я ледве не заснув, але от ми й приїхали. Побрав я тітку в оборот щоб вона вимовила чарівну фразу, що цьому мину потрібний номер з видом на вулицю, а не на сусідній номер, курятник, на яку-нитку битовуху. Вона вимовила чарівні слова, ресепшионистка їй відповіла, вона перевела-підтвердила – номер з видом на вулицю.
І я її відпустив, млинець.
Якщо ви прагнете щоб з номером було тип-топ, ідіть і перевірте номер з вашим супровідним.
Номер виявився з видом у двір. Нормальний двір, чистенький, але не вулицю. Але номер виявився в мансарді. Це мене заспокоїло. І я плюнув на обставину відсутності вулиці. Залишився осад, що гидша просто схалтурила.
Знаєте, чому мені потрібний був номер з видом на вулицю? Тому що знаменитий анекдот, як недотепний двірник збиває з ритму весь Париж, працює. Це відбувається рано ранком, у районі 5-30-6-00 паризького. І це варто послухати. Але от останні два роки ця обставина мені псують от такі от зустрічаючі скриподроми, без фанатского блиску в очах. Типу – не покладене, не випендривайся, слухай свої «Постоли». Готелі-Те в цю пору малозаселени. А, я млинець ледачий, та й не напружуватися я їхав. Ця справа й розв'язала.
Але це прямо якась мара – це так само як із замовленням шашлику. Просиш – будь ласка, наріжте одну свіжу цибулину колечками й дві помидорки й не треба мені вашого моченого лука й капусти із шашликом. Немає – приносять це дерьмо. З аджикой. Думаєш – ну на наступний раз я спочатку запитаю, поспілкуюся й дозволю до замовлення це питання. Общаещься – так, можна, ок. Приносять мочений лук і одну непорезаную помидорку. І аджику. Але я борюся й совершествуюсь у спілкуванні.
Чому я вибрав Монмартр
Тому що там сама расслабонская обстановка у всім Парижу. Кафехи й ресторанчики там не закриваються допізна й не треба шукати прилеглий шавермарий (яких у Парижу чимало), для того щоб підкріпитися в годину пізній. Багато агенства запевняють що «не ходите діти в Африку гуляти», що цей район досить криміногенний і брудний.
Ну так танок Пигаль там теж поруч, да Рошешуар брудний, і аж до площі Клиши грязновато, і до Барбеса (іншу сторону - теж). А ви не ходите по центральних вулицях. Чого вам там робити? Отут квітне вулична торгівля – те що ви зовсім недавно могли спостерігати на Садовій – з рук торгують, ларечки, ларьки й магазинчики. Так, там багатонаціональне населення, але тоді агенствам треба відговорювати туристів від відвідування Нью-Йорка й Лондона. І взагалі всіх проводити всіх по Єлисейським і евакуювати поки Наша Людина в що нибудь не вляпався.
А цей міф, що на Пигале за розмову з биби в кафехе можуть здерти пристойні гроші – адже їм ще годують! Замість того, щоб сказати – якщо вляпалися, треба викликати поліцію. Був свідком однієї поліцейської облави – один дзвінок і немає проблем.
На Монмартре добре, маленькі вулички, увесь час, що піднімаються наверх, але можна, навпаки, спускатися – до Трините наприклад, фірмові сходи, деякі по кількості сходів, що не уступають одеської Потемкинской (тільки без фунікулерів), зелень, сонна й некваплива обстановка. Відсутність суєти. У Сакре-Кера звичайно народу завжди багато, але цей народ піднімається й опускається по одному маршруту, який легко обчислити й з ним не перетинатися. Основна юрба в трьох крапок – Сакре-Кер, площа Тертр і Абатисси.
Є в Сакре-Кер один ірландський паб
Це щось начебто традиції. Забратися в гори й присісти в цьому пабі. Побрати пляшку вина (яка там 1.75 літра – менше не буває) присісти за роками обмитий пивом стіл і сидіти. Видивлятися.
Правило – не будь як той ведмідь, прийшов, так нема чого видивлятися – це не для цього місця.
Навколо цього пабу працюють художники, вони малюють ваші портрети а потім сідають у цьому пабі квасити,на гроші від портретів. Дуже весело квасити. І взагалі пообалдуйствовать. Скінчилися гроші – пішов малювати. Осіб з печаткою «мені завтра рано вставати», «день не вдався», «хреново годок закінчується» не спостерігається. І мої зморшки й сліди таких печаток починають розгладжуватися, у загальному « А-А-Тончики!». Про проби їжі в цьому пабі можна не говорити – не там нічого такого, тільки обстановка. Якщо потрібно обставити з їжею – аллі вниз, до площі Сакрекер і тримаємо напрямок убік Пигаль (це простий напрямок, треба йти по який-нитку вуличці, паралельно Рошешуару, але трохи вище), там вам зустрінеться купа ресторанчиков на всякий смак – в основному французько-італійська кухня, не без пари шавермариев, але там-же був мною виявлений ресторанчик Світлана (тут зустрінуть, поговорять і обслуговують по-російському), з пельменями за 20е. Аж до площі Абатисс, і по всіх вихідних-вхідним вулицям – купа ресторанчиков, вибирайте на свій смак. Точніше краще виразитися – епіцентр ресторанчиков саме перебуває на це площі.
Я от вибрав Le Buffet. Нічого особливого. Простацький ресторанчик, господарка-илектровеник. Обстановочка приваблива. Чайку, пляшечку Сомюра сильвупле, так що в нас там у меню – так, сирка тарілочку… ПРО! ягнятинка, під м'ятним соусом? Сильвупле, мадам! Між іншим, замовлення чаю й провина одночасно заганяє в глухий кут не тільки илектровеника, а взагалі всіх гарсонів – і звичайно перепитують – одночасно? Ага. Не партеся ви цими правилами. Дійсно сирий + вино – класичний аперитивчик-зашматочка-розминка, але я люблю спочатку чайковським побаловаться, і іноді між вином пропустити (Недавно читивал що в Куршевеле росіяни вельможі умудрялися коньяк за 1700 євро запивати кока-колою. А що? Іноді треба ковтку прополоскати, освіжити смак, або осовбодиться від смаку. І, швидше за все, дешевше коньяку в тому закладі Бахуса при такому ярмарку марнославства й не було).
За однією пляшкою Сомюра, пішла й друга. Взагалі я аматор Котдюрона під м'ясо, але от розв'язав перемінити. Сомюр помягче й під ягнятинку виявився у виграшнім положенні. Як не дивно, більше з такою комбінацією не везло – ягнятинка є, сомюра немає (або вже немає). Випили ми весь сомюр в Le Buffet, млинець, або слух пішов – знову приїхав цей mad Russian, залишить наc без сомюра й приховали. Загалом, илектровеник не підвів, бабулька заводна, та й ми їй настрій підняли, візитку дала. Як у казці – типу будеш у наших краях, не забувай, заглядай, я під цю справу пари шухлядок сомюра приховаю від цих невдячних китайців ( до закриття Буфету прийшла немалочисельна родина китацев і почала пити якусь мутну жовту рідину).
От така різниця в настроях – рибка потрапила в правильний акваріум, кактус почав розцвітати. Загалом, у номер повернулися милостивому настрої, поскидивали шмотье, відкоркували завбачливо куплений коньячок(витримав дускуссию з торговцем мелокого магазинчика на тему «що ж це за коньяк за 10євро пляшка?», убоялся він бога, показав де в нього нормальний коньяк коштує), лимонів нарізали, чайковського там. У загальному натруджені ноги (а ви спробуйте кілька сходжень протягом 3 годин) у цьому час відпочивали. По телеку співав биби-крокодильчик з Єгипту (ну там спочатку карту показали – типу от звідки він), итакий єгипетський Масяня – « Шняп-Шняп-Шняппи, Шняппи-Шняппи-Шняп». На німецькому. Про як!
До речі, про чай – повально європа п'є кава, і якщо замовляють чай, то перше припущення в месье(мадам), що ви – із Британії. І навіть іноді приносять вершки-молоко до чаю, а я іноді по інерції його п'ю з молоком, як ідіот. А якщо некислого росту – припущення збільшується (у Франції свої квадратні кавуни, там рослих дуже мало). Але якщо ще й провина (одночасно?) замовити, то цим можна просто заплутати месье(мадам). Вилітають обчислювальні потужності, якщо не грек, то іспанець, але точно не швед, але може бути поляк? Приблизно так заплутано виглядає нехитрий розумовий процес у месье(мадам). Тому що визначення звідки ви, означає – як буде платити й чи коштує доглядати за клієнтом. Тому подібні речі приводять до питання – а ви звідки? По багаторічних моїх спостереженнях месье(мадам) не особливо люблять британців і італійців. Тому заспокоюю їх – що, так, Руссия. Вива ла Руссия. Це месье(мадам) заспокоює. Але не варто розслаблюватися – при замовленні, звертайте увагу месье на ціну того що ви прагнете замовити. А якщо немає цін у меню – вимагайте меню із цінами й кликайте в ціни. А то можна макаронів поїсти за 80 євро, і не в кожного з нас тато в Лукойле працює.
Ну от – на носі Новий Рік!
З погодою поперло! Хмаринки розсіялися й нарешті я можу глянути з Дефанса на Великий Тріумфальний Шлях (це той по якім Наполеон увів війська в Париж, з'єднує дві арки – Гранд Арше в Дефансе й Тріумфальну на Зоряній (ну я її та називаю, насправді – Зірки)) не затягнутий туманом, дощами або якою іншою пургою, і, ессно, пройтися. Місто маленьке, для скаженого собаки сім верст – не гак. Шлях займає сорок хвилин неспішного ходу. Але цього разу багато чого чого не вдалося. У Дефансе була класна виставка стереокартин, але стереоочков було мале, а ті хто ними заволодів, особливо не квапилися з ними розстатися. Особливо всіх цікавила галерея червоний-ля Камасутра.. Так що нагорі в'януло попив коньяку, і в'януло очікував коли хоч хто-небудь поверне окуляри. Поїздка в Дефанс прикольна контрастом. Сільський Монмартр – ультрасучасний Дефанс – твоя задница питуща коньяк на висоті двохсот метрів – Великий Тріумфальний Шлях – і оппаньки – чергова паризька мотрійка-фетиш – площа Зірки, Тріумфальна арка, Єлисейські поля. Працюють фонтани не тільки в Дефансе але й за ним. До речі є такий кадр в «Непоправному» з Бельмондо, коли він возращается до свого дядушке обгорнений у простигни, дик от він іде по тому мосту що до испланаде Дефансе веде, там ще пирамидчатий домина ще молодий, зараз у занепаді. Видиме тоді ще Дефанса не було. Але Жань Поль проробляв ВТП у зворотну сторону (те пак виводив війська.), і по видимому, неисправимо й не один раз.
Пройдіть як-небудь, дуже символічно виходить, пройдете Булонский ліс(говорять улітку там кайфово, узимку на жаль на ліс - несхоже), де козаки стояли колись. Можна згорнути, подивитися, повернутися назад на ВТП – однаково йдете спускаючись. До того ж статут, завжди можна впасти в який нибудь брассерии, пропустити стаканчик чого нитка, на перекурі. На проспекті Шарля де Голля, давним давно отбушевала мода, так що там недорого й немає штовханини (ближче до площі Зірки раніше на де Голля любили селитися багаті люди). Не треба лавірувати й штурхатися як на елисеской товкучці.
До речі кажучи Єлисейські мені не подобаються, набагато интересней інші вулиці, що виходять із Зірки. На одній з них, Friedland, посидівши з годка два назад в одній кафешке неподалік від Зірки, підглянув рецептик ду-коньяк-де парі. Грог з коньяку. Річ.
Тим більше Friedland прямо виносить на Оссмана, а вже для руссо туристо цей проспект точно знайомий (галереї Лафайета, Принтан, Більші Бульвари, бла-бла-бла). Але гарний чорт подери, особливо якщо повезе з погодою. Просікав барон яке в чому (ну в змісті в сталінській архітектурі.)
Просікав, що місце ампіру ну ні як не на маленьких сутолочних вулицях, і щоб видне було цей ампір. Надихає.
Але цього разу нас понесло наскрізь Єлисейських, до Колеса огляду, і нічого цікавого я отут не можу розповісти, до колеса несло, тому що проходив крізь суцільні фетиші руссо-туристо – Поля ці, Конкорд (де я вже який рік намагаюся сфотографувати цю чашу, і вічно знімок виходить змазаним через достаток джерел світла). Усе це звичайно історія, але мені не цікава – ну привезли французи сувеніри з Єгипту, ну встановили.. Тільки ледачий зараз Єгипту яку-нитка штуковину не привозить. Мені от непрацюючий кальян привезли.
Та й місце неприємне, якщо чесно. Навіщо там треба було Колесо огляду ставити?
Так що й про колесо не розповім. Велике, із задоволенням прокотився б, але не ввечері. І без цих черг.
Через орієнтири, що змінилися, розв'язали податися у квартал Мари, там крім площі Вогезов (теж фетиш, там руссо туристо рекомендують купувати виробу місцевих ювелірів – м- так, промовчу). Так що по светско-шопінговой Риволи, повз Ратушу із цього моря світла, гудків, гулящ юрби, що праздно сидить, прориваємося в мрачноватий Марі. Вогню стає усе менше, і зрештою залишаються тільки ліхтарі. Найголовнішою помилкою є ходьба по цих центральних вулицях, поберіть левее або правее. Поглибитеся. Покружите. Спробуйте заблудитися. Буквально на сусідній (але паралельной Риволи) можна не почути гудків машин, звук схлопнется, з висвітленням – майже нуль, вуличка вузька, а ще звідкись доноситься неквапливий гул дзвона – от це Мари! А ще на цих вуличках зустрічаються шматки кріпосних стін (причому яскраво освітлені), аборигени, що вчотирьох витягають щільно запарковану машину, фірмові двоповерхові особнячки з одним деревом у дворі – типу сад, прикольні крамниці (там багато тютюнових крамниць!). А за площею Бастилія – баржі, на яких люди живуть. Причому не бідні. Іноді такі бенкети-вечерини закочують, із салютами. Схоже тут горець Маклауд з роду Маклаудов жив, теж на баржі (це той який із серіалу).
Кайфово от з такий мрачноватой вулички виповзти й напоротися на салют, лементи, вогні!
До речі на одній з таких мрачноватих вуличок, між іншим жив росіянин письменник Лимонів ( по моєму вона називалася Tournelle), я далекий від політики, але праці його почитаю за праці класика. Таблички немає. Та й не шукав.
Загалом, у Мари йдіть за мрачноватим, тяжким і незграбним Парижем. Ні знесені середньовічні Хрести (те пак Бастилія), ні будинок нової Опери, ні баржі, це місце не виправлять. Вантаж історії.
Але на шляху до Мари є містечко, де можна откушать устриць. Справжніх французьких, не цих дрібних японців, разу у два покрупнее. Якщо по Риволи йти по правій стороні (Ратуша вже давно пройдена), напоретеся на бочку з льодом і мужичком, цих устриць, що препарують. Більше там такого місця немає. Мій спосіб їх поглинання – світлий коньяк (молодий), перчимо устрицю, вилочкою її підріжемо – і оппаньки –вилкою підчепити (можна випити, вона ж у льоді, так що з водою прийде випивати, вилкою краще) і в рот. І коньячком її доганяємо в роті. Yeaa!
Представляю як читають мене французи, крутять пальцем у скроні, присуджуючи – так че він ваще розуміє! Але, як проказував президент, жарячи огірки на московській кухні – «Ну немає в них корюшки!»
От такий денек випав
Наступний день розділили на три частини – перша прогулянка куди очам подобається – обід – приодеться. Все-таки сьогодні НГ. Нічого цікавого не можу розповісти. Хіба що якби у світлофорах щорічно міняли червоно-жовто-зелену гаму на модні кольори сезону, то жінки б ніколи не зійшлися б у думці коли стояти, а коли йти. І взагалі пора всім цим універмагам обзавестися крім кошичків ще й розкладними стільчиками.
Де справляти НГ
Питання теж немаловажне. Та й недешевий. Кому як, а мені не подобається справляти НГ у суспільстві співвітчизників. Навіщо їхати на НГ із Росії, щоб і отут знайти літаючого крокодила (анекдот сподіваюся помніть), обмінятися з ним « як там нас усіх п..ят»(т.е порціями депресии).
До того ж потрапити в компанію, де люди сроду не пили провина (ну мож по молодості, сдуру), проспиртованих на нейроуровне вкрай важко. Ці люди небагато помилилися c адресою або повелися на прохання дружини. Сиживал як те з нафтовиками. Шкодував ім. Горілка у Франції за станом на 2005 рік коштує 8.5 євро (40мол, менше стопочки), поллитровий кувшинчик котдюрона – небагато дешевше. Зрозуміло?
А ще не подобається прагнення посадити всіх росіян за один стіл (зрушити ннадцать столів у такий ряд, щоб один одному щось передавали й взагалі важко на такому столі розпізнати – чия-чиє). НГ для кожного свій, персональний.
Тому зовсім дешеві місця виключаються. Список ще раз проглядається по музиці. Це немаловажне, т. до присутсвие оркестрика-ансамблика, що заводить публіку й підтримуючого дух свята - річ обов'язкова. Ди-Джеи, електронні мариачи, просто Cd-Музика не підійде – плавали-знаємо.
Так що сиділи в консервативному ресторанчике з живим джазом, класно повеселилися й відтягнулися, оркестрик запалював, усіх перло-плющило-колбасило, спробував проспівати «нехай біжать незграбно, пішоходи по калюжах», але далі слова забув геть-чисто. Але класно так під соло кларнета лилися слова, зеленокожего Гени!
Так я й не Ірина Отиева, зрештою.
Ресторанчик виявився чесним, фуагра була справжньою. Дійсне задоволення. На цій хвилі замовив шампанського ( як виявилося, у нашім оплаченому меню шапанского не було).
Верталися додому пішки – усе репетують «бон анее», годиннику до 4-м зайшли до божевільного Жана, там ще все веселилися, так що ми там ще по стаканчику пропустили, поорали «вива ла Руссия, вива ла Франс, бон аннее» і пішли спати.
Як у тому анекдоті – «Якщо з тобою з ранку не розмовляє дружина й не здоровається теща, значить вечірка вдалася». До Жана обідати не пішли, буде пахнути хлоркою вся брассерия. Пили там учора люди знатно. Ну от ми в новому році, передчуття ще не настали, спостерігаємо соляр –перші 12 днів року, відбивають 12 місяців цього року.
Сонячний день, давненько так не везло! Розв'язали забратися наверх і там де-нитка підкріпитися. Але не до віника (ну в змісті не в Le Buffet). На Тертр було не проштовхнутися в кафехах, із труднощами знайшли, сіли, виявилося – нонфумер (не курити), не у вікна, видивлятися як сусід поїдає курча нецікаво. Заправилися неважливо. Розв'язали пройтися по Монмартру, поплутати, щоб до Клиши спуститися вже проголодамши. Ан немає. Вийшли чи ледве виїзду з міста, і звідти ломанулись на Клиши, щоб там зайти поїсти стейк. Погоди благоприятсвовали, мальовничість Монмартра – це окрема тема, народу мало. Так що вільне фланирование. Після того як підкріпилися на Клиши (знаю я там одне місце, де є швидкий стейк, у змісті його довго чекати не доводиться, там це блюдо помоему саме популярне), розв'язали спуститися до Сен-Лазару, Принтанам і Лафайетам. Супермагазини закриті й там не повинне бути юрби, подивитися на вітрини цих магазинів – у них улаштовуються маленькі лялькові спектаклики. Дітям на потіху.
Дуже мені сподобалася одна вітрина з дитячим пеклом, як там такий чорт кривоокий ( зважаючи на все - основний), скелетиком помахував.
Потім розв'язали ломануться до чергового фетиша – Нотрдам Де Парі, до такого паризького стільця, ну й звідти на вільний Сен-Мішель, в Le Gentelman, де працює месье в якого «бабюшка з Харків», де частенько сиживают сорбоннские студенти й викладачі, ессно месье був теж студентом. Тому незрозуміло, чи працює він.
Закрите, млинець. Хто б сумнівався в прагненні французів забезпечити собі зайвий нетрудовий денек! Покруживши по кривеньким вулицям навколо Сорбонни й Пантеону, так і не знайшли аналога Джентельмена, до великого мого жалю.
Але є козир – rue de Harp, вуличка ресторанів, що представляють різні кухні миру. Що хиріє рік у рік, на жаль. Але якщо приходити туди не раніше 8-мі вечора, юрба, що намагається потрапити одне із закладів є. У всякому разі можу сказати що там можна далеко не ходити й вибрати меню по смакові – фондю? Сюди. Устричек – сюди. Греків – сюди. Латиноамериканської кухні – теж сюди. Раніше маршали (вроди би як хазяї ресторанчиков, з такими ціпками, або як це називається) голосно зазивали перехожих, жартували й перебранивались мужду собою, усе це було гучне й прикольно. Тепер вони якісь заморені, у деяких дверей їх взагалі немає. От ми там посиділи! Краби (стомився я в них длубатися, недавно бачив салат із крабового м'яса – подумав що замовляю саме це), устрички (устриці були в Мари, а тут япошки дрібні), вино. Не хотілося йти. Так що ми після невеликої прогулянки по місцевих руїнах, зайшли в один бар де попили шоколя. Тобто по русски какави. Просто йти не хотілося, а метро скоро закриється. Пішки – як два файли відіслати, але не хотілося. Така вилка утворювалася.
Взагалі мені Латинський квартал дуже по вдачі, зовсім інша тусня, якийсь студенческо-раздолбайский клуб, без зайвої високости, але й без бруду. Так що welcome, рекомендую. З пісень БГ «Гарсон №2» - саме-те. Тим більше це недалеко від недоробленого стільця Нотр Дама, з його подихом официальщини, Контори з великої букви. Не люблю.
Закінчується один день і я починаю «підбивати бабки» - де хотілося побувати, але ще не ступала моя нога. Idea! еврика! Ну звичайно ж канал Сен-Мартен, і чому раніше стартануть – тем краще.
Найкращий маршрут – від танок Сталінград до Републик. Не дивитеся на карту! Це на ній усі слишко далеко й важко. Дійдете не поспішаючи за півгодини. Зате вражень – купа.
Це той самий Сен-Мартен, з якого небезивестная Амели любила кидати млинчики. Повноводний канал у гарний сонячний день – чого ж ще бажати! З його горбатими містками, водоспадами зі шлюзів, відблисками сонця, чайками й голубами. Звичайно чимсь він нагадує Обвідний, але саме тем що Обвідний – уже точно не романтичне місце. Ідеш розглядаючи архітектуру різних стилів (тут якось на одному березі сконцентрований сучасний модерн, будинки я вно сучасної будівлі, на іншому – будинки постарше, фірмова паризька еклектика). Відразу попереджаю - що це не традиційне місце прогулянок парижан, це моє персональне місце прогулянок.. На жаль довелося згорнути й не дійти до кінця поступившись інтересам шопінгу – деньки наші закінчувалися, і чогось там треба було купити.
Згорнули до Більших Бульварів, пройшовши по вуличках дитячої моди – відразу згадалися не пам'ятаю чиї спогади про той що тут, на Больших Бульварах кувалася перемога Високої моди, де на великі будинки хот-кутюр горбатилися за швейними машинками тисячі емігрантів. По моєму це був Лимонів. Швидше за все, тому що із сучасної літератури пізніше ідіота Химингвия (ідіот тому що написав зовсім ідіотський роман-розповідь – « Париж-Це свято,яке завжди з тобою», він ні фіга не просік, редокстно тупувата річ, треба було йому в Пітеру пожити, краще Міллера почитайте) я нічого не читивал.
Більші Бульвари –містечко задоволене занятное, або містечка, але мені більше подобається подалі від Османа, і ближче до Танок Републик. Знову ж по тій же самій причині – там менше туристів, немає шаленої юрби, де руссо-туристо зірко вдивляються у вітрини й меню реторанчиков (не зрозумійте мене неправильно – не скажу дурного слова про співвітчизників, але уникаю я їх тільки по одній причині – щоб вони за мене не зачепилися, інакше я зменшу темп, затримаюся, легкості фланирования наче й не було, нап'юся з ними, що вже бувало. Я із задоволенням би прийшов на допомогу от тем співвітчизникам, що не розуміючи ні по французски, ні по английски намагаються кудись зайти поїсти й витріщаються в меню на вулиці намагаючись з'єднати в розумі ради горі-гідів, свої власні пізнання, що й стрімко худнуть активи, але я розумію що вцепятся вони в мене міцно, і легко мені не відбитися). А ви ще не знаєте як відбувається зустріч руссо туристо з росіянами ж емігрантами, особливо звідки-нитка з Бельгії, Голландії й Німеччини!
У загальному утомився я від цього нескінченного стояння в супермагах, і спостереження за болісним вибором – що ж купити – це волохате або це демісезонне? своєї Зампотилу. Дуже жалко що ніде горло промочити, де-нитка яку-нитка кафеху, барчик. Але немає – на околицях супермагів земля від цих закладів урятована в радіусі з кілометр.
Ну от у загальному-те паризькі деньки закінчилися й треба психологічно просипатися іншою людиною – зібраним, швидким, зірким і спостережливим ( як Детектив із Бременских) – Росія чекає. Але не тільки вона – робота теж чекає, ще чекає купа друзів і ще багато чого мені дорогого й близького, про що я не буду тут згадувати.
Забув
Ну звичайно я забув розповісти про відвідування Мадам. Паризької красуні, ейфелевої вежі. Уже начебто б нав'язнуло у всіх, і нічого нового не скажеш. Тому й забув. Але. Дуже приємно що її прожектор ніколи не залишає тебе під час вечірньо-нічного фланирования, і її новорічний блиск – це щось. Коли ми її відвідали (спеціально на ранок намітив), ковзанки вже не було, хоча стояла якась монтувальна штуковина – напевно збиралися повертати. Тепло. У нас у травні такого не буває.
З різних точок підходив уводити, увести до ладу Мадам. Цього разу вибрав офіційну – ту саму вигришную крапку. едак театрально й погода тому сприяла. Із Трокадеро. Із це непоказної штуковини, яка однак, як не дивно становить запаморочливий ансамбль із Сеною, вежею й марсовими. Ідеш начебто б по зовсім повсякденній площі, накупивши наклейок для валізи й, навіщо-те – швейцарський ножик, підходиш уводити, увести до ладу Трокадеро – і, про мама моя! Мадам власною персоною! Ефект несподіванки. Супер. Ефект розпростертих обьятий. І от у такому поддатом стані йдеш крізь, видивляєшся, тебе колбасит невереоятно, поки не виплюне вже на Марсовім полі прямо посередині платанів. На ходу встигаю тільки сфотогравировать ресторан Жуль Верн, що перебуває в одній з ніг вежі. Для приятеля. Він не їздить у Париж, обламався. Головною ізюминкою його романтичної подорожі в це місто саме й був цей ресторан. Він був головним винтиком усієї конструкції подорожі. І оппаньки – закритий на ремонт. Цього він французам вибачити не смог, і всіляко паплюжить раздолбаев.
Звичайно ж далі пішла імперська частина Парижа – міністерства оборони, Інваліди, міст Олександра III і шлях тримали ми до іншої вежі – чорному олівцю Монпарнаса. Мені цей район подобається, незважаючи на те що дуже нагадує Москву, є отут чогось таке, дуже міське.
Покруживши навколо вежі й обламавшись піднятися наверх, упали в дуже гарний бар неподалік де зрадилися попиванню шоколаду й коньяку, відпочинку й спогляданню. День хилився до кінця й треба було подумати куди б завалитися. Поїхали на Абатисс. Вийшло прикольно – не звернувши уваги що вихід з метро обладнаний ліфтом (т.е на ліфті треба підніматися), ми уперто пішли пішки, і я вже почав проклинати себе за це як нарешті те з'явився вихід. Абатисси, без сумніву, найглибша станція метро Парижа. Ресторанчики на Абатиссах були повнісіньким, удалося із труднощами знайти один напівпорожній – чи те він недавно відкрився, чи то в нього репутація не дуже. Але хотілося якоїсь самоти. Упали там. Але це був саме другий випадок – репутація. Замість замовленого котдюрон хазяїн приніс Бордоіль (ну добре що не котдепрованс), я йому обьяснил що прагну котдюрон, він ще раз приніс бордо. У загальному переконав він мене. У загальному-те кухня в ресторану непогана, обслуговування – теж. Але – щось не те. Якась нав'язливість. Приблизно та ж історія трапилася із сиром. Але в загальному-те я перестав звертати увагу на ці чудності. Прекрасно посиділи. Ресторанчик до ночі заповнився, у нас були козирні місця, можна було видивлятися як на вулицю, так і обдивлятися весь зал. Заходила співачка, на расстроеной гітарі намагалася пізнавати смаки відвідувачів і чого тільки не відіграла й співала сивим голосом, чому чимало всіх розважила. Особливо іспанців виконанням бесамемучи, які не могли зрозуміти – це неуважуха або трактування така. От за що люблю Монмартр – свято там не загасає до самої ночі. Сходите до площі Клиши – там уже все сплять.
От отож – цілий день випав з пам'яті.
Разом
Сонячні деньки закінчилися. З ранку зарядив нормальний пітерський дощ. Цікавлюся погодою в Пітеру – ні пекуче, ні холодно. Відмінно, А товсе в заморозок якісь приїжджати доводиться після такої тепліні (це окрема розмова як кайфово при +8-+13 у січні! Та ще й із сонцем).
Боявся, що зависнемо в Руасси (не дарують там якось Пулково), чогось таке читав що тепер можна подавати шукати на авіакомпанію у випадку запізнення, але в запарці не запам'ятав ніяких деталей. У загальному-те сильно нас не затримали – спочатку на «20 хвилин» які вилилися в повноцінні 40, вивезли на злітну смугу й сказали що чогось там не встигають літаки злітати, тому поторчим ще «20 хвилин» - у сумі вийшло майже 2 години. Знову ця ідіотська ситуація – коли ніхто не винуватий, а проблема є. Перед нами вибачаються – і нам доводиться їх вибачати. Посиділи б вони в цих кріслах зайва годинка!
Годують, звичайно, набагато краще чому при польоті на Париж – позначається виготовлювач. З вином та ж проблема – стюард робить таку гальмову особу (їй-богу, треба вже ці особи фоткать) – як це так 4 стаканчика провина. Так боже мій, за ваші запізнення мені покладається вже пляшка – у мене в Пітеру таксі простоює мене ожидаючи. Огидно. Але це, швидше за все, магнетизм Родини позначається – зустрічається він з моєю загальною розхитаністю. Адже в нас-те не розслабишся, завжди напоготові.
Долетіли, пройшли всі процедури, зустрів нас Серега, порадувавши незайтейливим розповіддю про той що тут було – «так я з 31-го по 3-ье працював, спав по 4 години, от тільки вчора й виспался». Місто порадувало своїми фишечками типу підсвічування Парку Подбеди – дуже мистично, подстать примарності міста. Ну чому художникам не дати відтягнутися в місті, добродії з адміністрації міста? Ну а далі зовсім не по темі.
PS: Незважаючи на деяку маникальность візитів у це місто, думаю побрати передих і наступний НГ поїхати куди-нитка в Рим. Треба буде накачатися инфой на форумах і в літературі, покопатися в довідниках, знайти зачарування в ньому. Все-таки в Римі для мене нічого цікавого немає – крім Ватикану. Немає якоїсь містики, не тягне мене туди. Але от це має бути й з'ясувати. Може бути Лондон?
PPS: Я, до речі, приблизно так само й у Пітеру відпочиваю. Резонно, наприклад, у розпал осіни заглянути в Ботсад (зараз він перекопаний, на жаль), або присісти в Скрині з наступною прогулянкою на набережну. Фонтанка – класний маршрут. От якби ще й расслабонскую обстановку, з нормальною поліцією, і менш сурвими людьми. Ну напевно тоді до нас будуть їздити французи. Ікорки поїсти, у лазеньці попаритися, а ввечері на рю де Бармалеев юшки й раків откушать під водовку й на трійці по готелях розбігтися.
На прaвах реклaмы:
онлайн версия практический курс немецкого языка . продажа парикмахерского оборудования москва . . спортивное питание . . курсы маникюра и педикюра в москве.