Популярні країни для відпочинку
Румунія, Пояна Брашов. Січень 2005. Замітки
03 -10 січня 2005 року
Румунія, Пояна Брашов.
Замітки.
Румунія. Чому ми вирішили поїхати саме в Румунію? Ідея виникла одночасно й незалежно друг від друга у двох моїх приятелів. Перший з них (до компанії якого ми в підсумку й приєдналися) - колишній колега по роботі. У листопаді я випадково довідався про його намір поїхати в Румунію. Усього, не вважаючи нас із дружиною, у його команді набралося вісім чоловік, причому четверо з них - хлопці з Кишинева, так що проблем з румунським не передбачалося. Саме молдавські хлопці й підкинули думка про Румунію, куди вони регулярно їздять відпочивати. Вся ця тусовка збиралася летіти 30 грудня в Кишинів, щоб зустріти новий рік у будинку одного з молдавських друзів і 2-го числа на автобусі відбути в Пояну Брашов. Пояна являє собою елітний, по румунських мірках, гірськолижний курорт, відпочивати в якому по кишені не багатьом румунам. Другий мій приятель зібрався їхати в більше бюджетне місце - Синаю й жити в приватному секторі.
Начитавшись досить похвальних відгуків про гірськолижні курорти Румунії в Инете (в основному на сайті пана Назарова) і визначившись, нарешті, зі строками проездки ми вирішили скористатися люб'язним запрошенням колишніх колег і примкнути до першого тусовке вже в Пояне 3-го січня. Під дванадцятигодинною поїздкою з Кишинева на автобусі ми не підписалися, тому що вже проходили це в Іспанії (автобус Севілья - Барселона - 13 годин) і добре уявляли собі наскільки це важко. Величезне спасибі нашим новим молдавським друзям - готель і навіть авіаквитки на прямий рейс Москва-Бухарест купували вони через свої зв'язки в Румунії - у московському Аерофлоті квитки були розпродані вже в листопаді.
Відсвяткувавши новий рік і здавши полуторалетнюю дочка на піклування бабусі, ми із дружиною відправилися в Шереметьєво. Треба сказати, що у квитку було просто зазначене - Svo. Шереметьєво те пак. Ні перше, ні друге, просто Svo. До всіх принадностей цього чуда інженерної думки сімдесятих додається ще й те, що їх два. Щоб не потрапити впросак, я 2-го числа спеціально подзвонив у довідкову аеропорту й поцікавився - з якого саме Svo вилітає наш рейс. З п'ятнадцятого разу я додзвонився, і люб'язна дівчина після короткого п'ятихвилинного пошуку в системі радісно підтвердила мої побоювання щодо першого Svo. Я вже літав з першої Кульки за бугор і тому не зачудувався. Звичайно правда, з першого літають чартери, а ми летіли регулярним рейсом Аерофлоту - але очевидно новорічні свята притупили природну російську недовіру до всякої інформації з офіційних джерел.
Прибувши без пригод в Svo-1 і не виявивши на табло рейса з потрібним номером, я поцікавився у віконці «Довідка» і перше, що мене повідомили - «такого рейса немає взагалі». Після п'ятихвилинного розбирання з «довідковою» дівчиною з Svo-2 (створювалося таке враження що вони й справді вирішують, бути чи рейсу ні, а якщо бути, то звідки) дівчина з Svo-1 все-таки знайшла наш рейс, але природно в Svo-2...
Отже, приземлившись 3-го січня, в аеропорті Бухареста під багатозначним для російської людини назвою «Отопень» ми виявилися в Європі - пройшовши без усяких черг паспортний контроль, ми виявили багаж акуратно складеним біля транспортера, а лижі й дошки плавно по ньому їхали. Взагалі аеропорт залишив дуже гарне враження - акуратний і чистенький. Швидко знайшовши людину, що представляє агентство, через яке ми замовили трансферт і, поринувши в комфортабельний мікроавтобус, ми в компанії співвітчизників, закупившихся в Duty Free ящиком коньяку Martel виїхали в Пояну. Дорога, незважаючи на відсутність пробок, зайняла біля чотирьох годин. До речі, по шляху ми безрезультатно намагалися купити в пришляховому магазині воду - місцевих грошей у нас ще не було, а кредитки вони не приймали. У нас у подібних магазинах картки приймають.
За час трансферту ми встигли перемінити готель. Уже прибулі з Кишинева в готель Ана Пояна хлопці зштовхнулися з тим, що румуни відмовилися їх селити й без пояснення причин запропонували повернути гроші. Я не знаю чим закінчилася б ця історія, якби ніхто з наших друзів не говорив по-румински, але на щастя серед нас такі були. Як альтернатива ми погодилися на розміщення в готелі Тіроль, що перебуває в десяти мінутах пішки від першого фунікулера. Незважаючи на завірення про те, що Тіроль краще Ана Пояна ми переконалися у зворотному. Обидві готелі тризіркові. Але Ана Пояна (також як Ана Спорт і Ана Брадул) перебуває прямо в підйомників. Взагалі всі бачені там готелі (в основному 3***) нам сподобалися, особливо Ана Спорт - на додаток до відмінного й недорогого ресторану там є ще настільний теніс і більярд (правда тільки американка). Саме коштовне - 50 метрів до підйомника.
Незважаючи на славу Пояни Брашов як міжнародного курорту особисто мені за тиждень зустрілися лише незрозумілим шляхом занесена в Румунію група з п'яти американських сноубордистов, що особливо икзотично смотрелась у годинної черги на підйомник (про цьому окремо, трохи нижче), так італієць, що живе в Лондоні, що приїхав «подивитися Трансільванію». Серед відпочиваючих найбільше молдаван, румунів і українців. Особливо колоритно смотрелись два джипи «Хаммер» з українськими номерами й один з молдавськими.
Прибувши на гору в перший же ранок, розохочений розповідями хлопців, які вже качалися (як пізніше з'ясувалося на навчальному бугелі) про тім що, «снігу багато» я зробив типову помилку, купивши ски-пас на максимально можливу кількість «пунктів» (підйом на кабіні коштує - 6 пунктів, на бугелі - 2) - 240, що обійшлося мені в 80 євро. У день від'їзду мені вдалося прибудувати 120 пунктів, що залишилися місцевому інструкторові за 20 євро. І це притім, що по моєму ски-пасі качався не тільки я один, була навіть думка влаштувати на турнікеті атракціон «небачена щедрість» і пропускати всіх бажаючих.
Відразу скажу, що людина я невередливими, загартованими турпоходами й довгими відрядженнями по просторах нашої неосяжної Батьківщини. Тому я можу простити гірськолижному курорту все - убогі готелі, відсутність сервісу й пристойних ресторанів - всі, крім двох речей. Перше - на гірськолижному курорті повинна бути продумана схема підйомників і достатня їхня кількість, для запобігання черг. Може бути це комплекс людини, породженого в Радянському Союзі й настоявся в чергах, але я категорично не згодний подібним чином проводити своя відпустка. І, нарешті, друге, по важливості не уступає першому, це, властиво СНІГ. Коментувати не буду.
Отож, у Пояна Брашов є всі інші, не настільки критичні для катання атрибути - гарні готелі, відмінні ресторани (зі своєю специфікою правда), майже європейський сервіс. Немає тільки підйомників і снігу. Відразу обмовлюся, що снігу не було в той конкретний час, коли я там був - з 3 по 10 січня 2005 року. Може бути, нам просто не повезло, але, швидше за все він там буває в лютому - березні.
Приехавшим же в Синаю друзям взагалі повезло, що вони не оплатили готель. Замість снігу їх зустріла зелена трава на схилах. Швидко зорієнтувавшись у ситуації, вони переїхали в Предял, але й там, протягом всього тижня працював тільки один бугель (і те скоріше тому, що вище його розташована готель), по довжині приблизно дорівнює підмосковним трасам. Єдиний раз вони змогли нормально покататися, приїхавши до нас у гості в Пояну Брашов на один день.
У принципі, що гордо красується на нижній станції канатки табличка «1982 рік» сама по собі не викликає оптимізму, а в сполученні з годинними чергами - тим більше. Тому людина не схильний до мазохізму в таких умовах має тільки один шанс покататися в задоволення. А саме - придя за півгодини (мінімум 15 мінут) до відкриття канатки й уставши в чергу з п'яти ентузіастів (серед яких я й познайомився з американцями) виїхати на першому вагончику наверх. Після цього в тебе є 45 мінут на катання на верхньому бугелі, після чого черга й на ньому стає надмірною. Спускатися долілиць - це фатальна помилка - черга вже досягає свого звичайного розміру, що не зменшується до самого закриття в 16-00.
Нарвавшись на черзі в перший же день, я згодом качався за цією схемою. Інший час довівся зайняти оглядом місцевих визначних пам'яток (а їх дві з половиною - палац Пелеш у німецькому стилі й замок придуманого в Голливуде Дракули, є ще правда екскурсія під скромним назву «Бухарест - маленький Париж Сходу», на яку діти, що жили пари років у цьому місті, з Молдавії нам їхати відрадили) і відвисанню в ресторанах. Правда, на другий день, придя до відкриття підйомника, відстоявши в черзі півгодини й зрозумівши, що підйомник так і не включать через «сильний вітер нагорі», довелося вертатися в готель несолоно хлебавши. Причина, швидше за все, була не в силі вітру, а в стародавності встаткування підйомників. Зате весь цей день і всю ніч ішов сніг. І на третій день качатися був здорово, навіть туман з видимістю близько 30 метрів не заважав. Туман і правда, був настільки щільним, що пари раз доводилася уворачиваться від лижників, що вискакували з нього (очевидно місцевих, добре знаючу трасу).
Всі 10 див знову, що випав снігу, скачали до льоду, а місцями й до каменів до обіду наступного дня. Видимо основу трас у цьому сезоні ще не була сформована, а сніжних гармат (так само як і обіцяних рекламою освітлюваних трас - крім навчального бугеля) у цьому самому модному Румунському курорті немає. Також впадало в око скромна кількість сноубордистов - лижники мали гнітючу перевагу. Сильне враження робили люди із прокатними лижами виробництва початку дев'яностих. Незважаючи на це, одна запекла лижниця (не обтяжена зайвим інтелектом), уже в літаку назад, скаржилася, що весь сніг «здерли сноубордисти». Це зауваження я знайшов найвищою мірою цікавим, тому що по трасі, у загальному-те, і не качався - дошку шкода було. Було дуже багато місць зі злегка припорошеними камінчиками, а один раз я реально виїхав на осипуху й дошку завалило каменями (!). Так що навіть при бажанні качатися по трасі було б проблематично. Тим більше що «по ялинках» розсікати куди як веселіше (окреме спасибі другові Сереге за люб'язно наданий шолом), тим більше що там сноубордисти «здерти сніг» не встигли.
Раз шість купувався на самотній широкий слід, що заманливо йде поза трасою. У надії, що їду за місцевим, добре знаючу гору бордистом, заїжджав у такий бурелом, що наверх доводилося вилазити по 15 мінут. Потім зрозумів (див. вище), що серед місцевих бордеров майже немає й надалі намагався орієнтуватися сам.
Рекламний проспект обіцяє біля десяти трас. Насправді, частині немає взагалі, а з існуючих, я б виділив усього дві. Перша - основна (червона з елементами більше простих) розгалужується й петляє, але, по суті, це одна траса. Ще одна (сама цікава) чорна траса, якщо дивитися на схему, те сама права. Щоб з її приїхати до підйомника треба вчасно згорнути на першу.
Окремого опису заслуговують схема розташування підйомників. Обидві «телекабіни» піднімаючі з різних місць - відстань між ними близько 500 метрів - привозять майже в одну крапку нагорі. Все-таки траси спускаються винятково до правої кабіни. Під лівої канаткой трас немає взагалі (!), щоб до неї повернутися потрібно йти по довжелезному (метрів триста) горизонтальній ділянці, часом з негативним ухилом, шириною три метри. Є ще двомісна креселка, але вона довозить приблизно на 2/3 висоти від телекабіни, а також бугелі - два навчальних біля кожної нижньої станції телекабіни й два на основній трасі - у верхній частині (на ньому я в основному й качався) і в середині. Чому під лівої канаткой не зробили трас - для мене загадка...
Перший раз брали із собою рації (ще раз спасибі Сереге). Річ найвищою мірою корисн і зручна, окупає себе за одну поїздку завдяки економії на мобільних переговорах. Рація «брала» майже з усією гори, навіть із самої верхньої крапки канатки. На них звичайно по нашим, м'яко виражаючись, дивним законам потрібен дозвіл, мало того на фізичну особу його не оформиш - тільки на юридичне... І це незважаючи на те, що в усьому світі ці частоти офіційно надані для «загального користування». Однак, незважаючи на сумніви на митниці проблем не виникло. Благо акумулятори за порадою досвідчених людей ми поклали окремо й здали в багаж. Саме акумулятори й виділяються при просвічуванні на митниці. І відповідь на питання «а що це?» вичерпний - акумулятори! (від камери, фотоапарата, хоч бензопили). Нашими раціями дуже зацікавилися наші попутники після того, як, ушкодивши ногу на лижах, одна з них три (!) години чекала рятувальників на горі. Мобильники в цьому місці не працювали.
Резюме:
Як вірно помітив один наш друг - Румунія це не те місце де варто витрачати свої гроші, принаймні, не зараз. На сьогоднішній день на європейському рівні перебувають тільки ціни, а для того, щоб підтягти все інше потрібно вкладати кошти не тільки в готелі й ресторани, але й у траси й підйомники.
На прaвах реклaмы:
детские товары игрушки амурская область . Краснодар ипотека без первоначального взноса телефон банков . Продвижение сайта в поисковых системах книга москва. Продвижение web сайта новости москва. . грузоперевозка Москва бычок