Волрекс-Турне - відгуки туристів про країни світу і відпочинок за кордоном

Потрапивши в Туніс, навіть неозброєним оком можна побачити, що декількома століттями раніше клімат тут було набагато м'якше. Усюди зустрічаються зруйновані колодязі, що пересохнули русла рік, іноді попадаються навіть античні руїни мостів, явно побудовані через бурхливі ніколи потоки. І в самій справжній пустелі можна з подивом виявити сліди розгулу водної стихії. Фантасмагорія якась: жару під сорок градусів, розпечені камені й пісок, випалена природа, і раптом твоїм очам відкриваються руїни старих міст, зруйнованих колись водним потоком. При цьому зараз ні найменшого натяку на воду виявити не вдається. Ну звідки тут узятися селевим потокам?! Говорять, що з гір під час дощів, хоча представити це, вдихаючи сухе повітря Сахари, дуже складно.

Відправляючись у ту або іншу країну, звичайно приблизно представляєш, що тебе чекає. Від маленького североафриканского арабської держави Туніс багато чого я не очікував. Тим сильніше довелося зачудуватися, тому що Туніс виявився разюче схожим на средиземноморскую європейську країну, з тією тільки різницею, що тут можна знайти таке, чого не відшукаєш у Європі. Отут рукою подати до найбільшої пустелі миру - Сахари. Полудня шляху - і ти в Дузе, місті, що самі тунисци називають «воротами Сахари». Звідси при бажанні можна без праці відправитися по безбережних піщаних хвилях і відчути всіма грудьми розпечений подих пустелі. І навіть якщо не заглиблюватися занадто далеко, можете повірити, стає не по собі, як тільки зникає з виду останній зоровий орієнтир. Бархани, бархани й ще раз бархани - здається, нічого, крім них, у світі ні, а ще здається, що в таких умовах можна висушити не тільки тіло, але й душу.

Насправді душу Тунісу живаючи й трепетна. Може бути, тому, що ця країна є своєрідним центром примирення у всій Північній Африці. З одного боку - Алжир, з іншого боку - Лівія. Здавалося б, у наявності терористи, диверсії, ненависть до французів, міжнародні санкції - тобто повний набір проблем, через які дуже багато з людей не можуть потрапити до своїх родичів, друзям і знайомим. І проте всі вони якщо буде потреба можуть зустрітися на території Тунісу, в'їхати в який як для європейців, так і для арабів однаково легко. І самі тунисци при цьому прекрасно ставляться до усім, хто виявляється в них у гостях. Так це є зараз. А як же все починалося?

...Флотилія стрімких кораблів, увінчаних квадратними червоно-білими вітрилами, уперше з'явилася біля узбережжя Тунісу в XII столітті до нашої ери. Це були финикийци, які вже тоді вважалися чудовими мореплавцями. Благодатне африканське узбережжя так їм сподобалося, що вони вирішили залишитися тут назавжди, навіть незважаючи на те, що місця ці вже були населеними.

Народ, що жив тут, у древніх єгипетських джерелах згадувався під ім'ям техену, а самі себе ці люди називали амахаг. Пройшла не одна сотня років, перш ніж римляне, а слідом за ними й араби охрестили корінних жителів Тунісу берберами, або «диким народом».

Финикийци заснували на узбережжя кілька поселень, але лише через 300 років на горі, що піднімається на півострові, що йшов далеко в море, був заснований легендарний Карфаген. По переказі, дочка тирского пануючи по ім'ю Елисса (відома з «Енеиди» Вергілія як Дидона, від панцира. - «мандрівниця») прибула на узбережжя Туніської затоки з рідного міста після того, як прямо під час весільної церемонії брат цариці Пигмалион убив її чоловіка, прагнучи заволодіти незліченними багатствами новоявленої рідні.



Місцеві правителі дозволили жінці, що залишилася без даху, зайняти рівно стільки землі, скільки зможе покрити шкіра бика, але цариця додумалася розрізати її на вузькі смужки, а потім, зв'язавши їх в один довгий ремінь, окреслити в результаті досить велика ділянка. Дотепер височина в Карфагені називається пагорбом Бирса, що значить «бичача шкіра». Не тільки точна дата, але й сама дійсність описаних подій навряд чи буде встановлена, однак часом підстави тут першого поселення прийнято вважати 814 рік до н.е.

Ішли роки. Місто, зведений на місці, обкресленому хитромудрою царицею, став центром процвітаючої торговельної республіки, керованої двома суффетами (правителями), які щорічно вибиралися народними зборами. Вигідне географічне положення дозволяло карфагенянам контролювати практично все західне Середземномор'я. До моменту найвищого розквіту цього міста-держави його володіння на Африканському континенті досягли воістину величезних розмірів, крім цього, йому належали землі в Іспанії, острова Сардинія й Корсика, а також частково Сицилія.

Саме вона-те й стала яблуком розбрату у відносинах між Карфагеном і Римом. Три Пунічні війни (пунийцами римляне називали финикийцев) із середини III до середини II століть до н.е. привели до того, що в 146 році до н.е. Карфаген був узятий штурмом римськими легіонами й стертий з особи землі. Більшість городян загинулася, ті ж, хто вижив, були продані в рабство. А жменька чудом уцілілих захисників заживо згоріла в стоявшем на пагорбі Бирса храмі, побудованому на честь бога здоров'я й лікування Ешмуна, ставши останньою жертвою, принесеної финикийцами своїм кровожерливим богам. Карфаген палав майже 2 тижня, але навіть це грандіозне попелище не давало римлянам спокою - всі, що хоч скільки-небудь уцелели, було буквально стерте з особи землі, а потім і саме місце, на якому стояло місто, було проклято й засипане сіллю. Старий Карфаген був знищений настільки ретельно, що в наші дні в ході численних розкопок удалося виявити лише кілька фундаментів. І серед них - знаменитий Тофет, місце, де богові Ваалу Хаммону й богині Танит приносилися страшні людські жертви.

Незважаючи на те що з моменту падіння Карфагена вся його територія перетворилася в римську провінцію Африка, місце, де розташовувалася столиця держави, залишалося в повнім запустінні ще ціле сторіччя. І лише Юлій Цезар, по здоровому міркуванні, дійшов висновку, що негоже пропадати понапрасну настільки вигідно розташованим землям. Однак заново відбудоване місто вже був при Октавиане Августі - першому римському імператорі, тоді ж реконструювали й старий фінікійський 60-кілометровий акведук, що тягся від гірських джерел біля Загуана до міста Карфагена з ухилом 0,26о.

Незважаючи на те що з моменту падіння Карфагена вся його територія перетворилася в римську провінцію Африка, місце, де розташовувалася столиця держави, залишалося в повнім запустінні ще ціле сторіччя. І лише Юлій Цезар, по здоровому міркуванні, дійшов висновку, що негоже пропадати понапрасну настільки вигідно розташованим землям. Однак заново відбудоване місто вже був при Октавиане Августі - першому римському імператорі, тоді ж реконструювали й старий фінікійський 60-кілометровий акведук, що тягся від гірських джерел біля Загуана до міста Карфагена з ухилом 0,26о.

Через ще 10 років Карфаген став столицею королівства вандалів, що проіснував без малого сторіччя. В 534 році візантійський полководець Велизарий захопив це королівство, відновивши існуючі при римлянах порядки й включивши ці території до складу провінції Нумидия. Вся повнота влади була передана губернаторам-екзархам, один із яких - Григорій в 646 році заявив про відділення від Візантії й проголосив себе імператором. Втім, ніякої істотної ролі в історії розореної держави ця обставина зіграти вже не могло. Незабаром у його границь з'явилися араби, протистояти яким незначний осколок великої імперії був не в змозі. Збройний опір загарбникам продовжували робити тільки берберські племена, але в 1045 році й вони були загнані бедуїнами високо в гори.

Остаточно об'єднати роздроблені землі арабам удалося лише після приходу до влади на Близькому Сході династії Омейядов. Столицею арабських володінь у Північній Африці був проголошений Кайруан (від араб. - «укріплене місто»), заснований ще в 670 році полководцем Окба ибн Нафи. Араби, що ніколи не відрізнялися особливою любов'ю до моря, розташували свій базовий військовий табір у глибині країни, в 70 кілометрах від Карфагена. Так почався період активної исламизации країни. Старі міста міняли назви й втрачали класичний вигляд - мечеті, рибати й касби по більшій частині споруджувалися з розібраних античних будівель. Мусульманської ж династії поміняли один одного з неймовірною швидкістю: Абассиди, Аглабиди, Фатимиди, перенесшие столицю в завойований Єгипет, марокканські Альмохади, що правили в Тунісі наприкінці XI століття, Хафсиди. І проте всі ці події не міняли загального напрямку розвитку держави.

Наприкінці XI століття почалася довга епоха хрестових походів. В 1270 році, у ході восьмого з них, у Карфагені, вірніше, по-арабски, у Картаже, у результаті раптово спаленілої в таборі епідемії чуми вмер король Людовик IX Святий. Багато пізніше, уже при французькому пануванні, на згадку про цього монарха на пагорбі Бирса був побудований великий кафедральний собор. Тепер це трохи великовагове спорудження перетворилося в концертний зал, оскільки християн у сучасному Тунісі мізерно мало.

В 1535 році, за рік до захоплення країни імператором Священної Римської імперії й королем Іспанії Карлом V Габсбургом, через всю її територію маршем пройшов відомий корсар Хайретдин, розграбувавши при цьому такі міста, як Туніс, Бизерта й Ла Гулетт. А ще 40 років через турки вигнали іспанців і визнали за необхідне зміцнитися в настільки благодатному краї. Саме в цей період туніське узбережжя стало ідеальним притулком для піратів. Морські розбійники всіх мастей почували себе тут настільки впевнено, що навіть не вважали потрібним ховатися від стамбульських губернаторів, більше ста років управлявших Тунісом.

В 1704 році черговий турецький ставленик Хусейн бен Алі оголосив себе спадкоємним правителем при васальній залежності від Османської імперії. Таким чином, династія Хусейнидов з'явилася останньою правлячою династією, що проіснувала аж до оголошення Тунісом своєї повної державної незалежності. Цікаво, що беї почували себе цілком привільно навіть у часи панування режиму французького протекторату, що був установлений в 1881 році.

Сподобатися це місцевому населенню, природно, не могло, і в країні почалися нові шумування, викликані подіями, пов'язаними з Першою світовою війною й Великою арабською революцією. В 1920 році до берегів Тунісу підійшли 33 корабля російської ескадри, що прибула сюди із Криму. На їхньому борті перебували тисячі біженців. На 4 роки базою для цієї ескадри став туніський порт Бизерта. Андріївський прапор із щогл її кораблів був спущений лише після того, як СРСР був офіційно визнаний Францією. Багато хто з біженців назавжди влаштувалися в цих місцях, про що й донині нагадують російські цвинтарі й православні храми. В 1934 році в історії Тунісу відбулася знаменна подія - створення партії Новий Дустур і вибори її генерального секретаря Хабиба Бургиби, людини, якому стояло зіграти в житті цієї держави вирішальну роль.

Була в історії Тунісу й ще одна «російська» сторінка. У жовтні 1942 року німецький фельдмаршал Ервин Роммель під тиском англійських військ відступив з Лівії в Туніс, по його запиті з Німеччини були перекинені 20 тисяч радянських невільників для будівництва укріплених районів у Північній Африці. Коли корпус Роммеля капітулював, частина російських військовополонених знайшла притулок у бедуїнських племен.

Після війни тунисцам нарешті вдалося домогтися повної незалежності. В 1956-м країна була проголошена республікою, а останній бей Сиди Ламин низложен. Президентом республіки, природно, став Хабиб Бургиба - політик розумний, хитрий і прозорливий. Саме цим його якостям Туніс зобов'язаний своїм сьогоднішнім якщо не сказати процвітанням, те вуж точно, що благополуччям. Багатомільйонні кредити на утворення, розвиток сільського господарства, помірність і лібералізм, придушення екстремістів - всі ці міри сприяли перетворенню Тунісу в дружелюбну державу, виявившись у якому будь-яка людина могла почувати себе цілком комфортно й затишно.

Сучасний Туніс дійсно разюче відрізняється від інших арабських країн. Тут законодавчо заборонене багатоженство, жінки мають рівні права із чоловіками, дозволені розлучення, причому якщо ініціатором розриву сімейних відносин виступає чоловік, то він ризикує взагалі залишитися без засобів до існування. Дорослі діти самі мають право вирішувати, з ким з батьків вони хочуть залишитися. У країні надзвичайно високий рівень утворення, навіть у самій глухомані без праці можна знайти кваліфікованого лікаря. У казкових містах-оазисах, що залучають масу туристів, вирощують приголомшливі фініки - до того прозорі, що через них видно кісточку. Тунисци з гордістю, але не без смутку, розповідали мені, що самі вони їх не їдять, тому що весь урожай відправляється за кордон. У такий спосіб країна одержує настільки необхідну їй валюту. Правда, мимоволі виникає питання, а стало б все це можливим, якби в 1974-м усе той же Хабиб Бургиба вчасно не розірвав поспішно ув'язнений з Лівією договір про об'єднання обох цих країн в одна держава? Союз двох держав проіснував один-єдиний день, після чого благополучно канув у Лету. Правда, ця обставина на довгі роки зіпсувало відносини туніського лідера з Муаммаром Каддафи, що привело до безлічі конфліктів, іноді навіть військових. Але й це зрештою виявилося краще, ніж могло бути у випадку злиття двох хоч і сусідніх, але таких різних арабських держав.

Незважаючи на те що в 1975 році Хабиб Бургиба був проголошений довічним президентом, життя його підданих гірше від цього не стала. Ціль його правління - благополуччя простих громадян - була визначена споконвічно. І для її досягнення Бургиба не зупинявся ні перед чим, навіть перед порушенням мусульманських традицій. Розповідають, що один раз, у священний місяць рамадан, він, намірившись призвати людей до роботи, порушивши пост, привселюдно випив склянку води, заявивши, що відтепер він не має наміру терпіти того, щоб його й так відстала країна щороку відставала ще рівно на місяць.

Наприкінці свого правління цей, ніколи енергійний і діяльний революціонер став разюче походити на низложенного їм же самим бея. Та й слабшає з кожним днем здоров'я вже не дозволяло йому управляти країною в колишньому режимі.



В 1987 році консиліум із семи лікарів визнав, що Бургиба винятково через похилий вік більше не може виконувати обов'язки глави держави, після чого довічний президент був відсторонений від влади, а його пост зайняв прем'єр-міністр Зин аль-абедин бен Алі. До речі, саме слухи про можливу відставку останнього й послужили приводом для рішучих дій, підсумком яких і став вердикт лікарської ради.

Цар, суффет, імператор, бей, губернатор, довічний президент, прем'єр-міністр або генеральний секретар - не так вуж, напевно, і важливо, як іменується посада правителя цієї держави. Ішли століття, одні імперії перемінялися іншими, а невеликий клаптик суши в самому центрі Північної Африки з разючою сталістю притягав до себе погляди володарів миру. Видимо, не зрячи тисячі років тому цариця Елисса обрала його для будівництва міста з гордим ім'ям Карфаген, адже в перекладі з фінікійського це не що інше, як «Нове місто».

На прaвах реклaмы:
gsm усилитель . . розетки . . видеонаблюдение для дома вопросы . . обслуживание пожарной сигнализации.