Популярні країни для відпочинку
Туніс: у гостях у троглодитів
На зорі цивілізації хазяями місцевих земель і благодатних средиземноморских берегів були бербери. Але потім завойовники з різних країн усе більше відтискували корінних жителів углиб пустелі, до гірського ланцюга Дахар. Багато століть назад плем'я берберів тут і зупинилося. Житла для себе вони почали робити прямо в землі. Благо, схили гір складаються з особливої глини, що порівняно легко копати, але при цьому вона не розмокає під дощем. У середині XIX ст. французи, що колонізували Туніс, назвали цих нащадків берберів троглодитами.
Наш шлях лежав у найвідомішу із сіл, що залишилися, троглодитів Матмата. Оазиси уздовж дорогі досить швидко закінчилися. Кілометрів через тридцять після средиземноморского узбережжя дорога потягнулася повз піщані бархани. А ще далі з'явилися безжиттєві пагорби з рідкими кустиками зеленої рослинності. У середині місцевої зими за бортом автобуса було градусів 16-18. Можна представити, яка нестерпна жара панує тут у літні місяці.
Спочатку Матмата стала перед нами у вигляді цілком сучасного селища з білосніжних будиночків із плоскими дахами, маленьких готелів і ресторанчиков. Але виявилося, що це нова Матмата, що років сорок назад уряд Тунісу побудувало для троглодитів, щоб забезпечити їхніми благами сучасної цивілізації. Але переїхала на нове місце проживання лише частина плем'я. Близько 500 родин до цих живуть у своїх печерах. Ще мінут п'ятнадцять дорога піднімалася нагору й петляла уздовж гірської гряди. Нарешті ми під'їхали до невеликого пагорба й побачили вхід в «квартиру», ведучий прямо під землю. Глиняні стіни перед входом були пофарбовані в білий колір, а збоку висів невеликий різнобарвний коврик. Ледве вище на пагорбі впадала в око дошка з написом англійською мовою «Ласкаво просимо в мій будинок!».
Небагато пригнувшись, ми ввійшли в тунель довжиною метрів десять. Як видно, це був коридор, що вів у невеликий напівкруглий дворик. Тут нас і зустріли хазяїн підземного житла по ім'ю Абуельтиф і його дружина Айша. Вони показали нам свої підземні комнатки, розташовані навколо внутрішнього дворика. Назвати їхніми печерами не можна. Зовні вони нагадують звичайні побілені комнатки, але тільки без вікон. У найбільшій на килимах грало маля, якому ще не було й року. Видимо, він відрізнявся надто великою активністю, оскільки був прив'язаний триметровою мотузкою до ніжки стола, щоб далеко не відповзав. Дитина не виявила якого-небудь хвилювання, коли в його володіння вторглась група українських журналістів з фотоапаратами, юний троглодит навіть дозволив потримати себе на руках.
Внутрішній дворик вів далі, на іншу сторону пагорба. У невеликій низині розмістився огородик сотки на дві. Відчувалося, що кожний квадратний метр цієї землі ретельно доглянутий. Відразу ж виникає питання: звідки тут вода? І чи здатно щось вирости тут, під палючими променями африканського сонця?
---і Воду збираємо в період дощів у спеціальні резервуари, ---і розповідає Абуельтиф. ---і Вирощуємо по трьох урожаю овочів у рік. Деякі продукти закуповуємо в найближчих селах, куди у свою чергу відвозимо для продажу виготовлений нами деревне вугілля. Його робимо з деревних стовбурів.
---і А скільки років ви й ваші предки живете в цих місцях ?
---і В цих місцях жив мій прадід Халіфі, його син Мухаммед, його онук і мій батько Салах, ---і продовжував хазяїн. ---і А мій рід жив тут завжди. Ще рік назад ми жили в сусідньому пагорбі неподалік. Потім я женився, народився син. Стало затісно, от і вирішили побудувати собі новий будинок. За багатовіковою традицією в створенні будинку бере участь все селище. Тому всі грабарства були виконані за пару тижнів.
На прощання вся наша група скинулася по парі доларів, щоб висловити подяку за гостинність. Як сказав наш гід, прийом численних туристів приносить родинам троглодитів відчутне збільшення до заробітків. У чималому ступені це й пояснюється тим, що подібна печера в дороги коштує не менш $25 тис. У місцевих троглодитів навіть з'явилися сторонні послідовники, які живуть під землею, але при цьому користуються всіма благами цивілізаціями. Кілька таких печер з телевізійними тарілками на пагорбі й бетонному гаражі поруч у входу ви бачили недалеко від дороги.
Дивне почуття виникає після знайомства з життям і побутом троглодитів. Ця безжиттєва земля народила якусь нову форму людського існування, що важко зрозуміти жителям цивілізованих країн. Тому цілком закономірно, що Стивен Спилберг для зйомок деяких частин своїх «Зоряних воєн» вибрав пейзажі місцевого району Тужан, куди й лежав наш подальший шлях. Спочатку було висохле дно соляного озера, що потім іскриться долина кварцових мінералів, потім бархани вигадливих форм і різних розмірів. Тільки встигай крутити головою, щоб запам'ятати цю неземну красу. Дуже органічно вписала в цей пейзаж декорація космічного сільця на краю туніського всесвіту.
ПРИТЯГАННЯ ПІСКІВ
Пустеля почалася зненацька. Ще кілька секунд назад ми їхали по вуличках містечка Дуз - і раптом виявилися перед безкрайніми хвилями жовтого піску. Караван верблюдів уже очікував нас. Десятки кораблів пустелі зайняли позиції чекаючи чергової групи туристів. Але до посадки на них нам довелося пройти відповідну процедуру: кожному з нас пов'язали голову червоною хусткою й видали по смугастому халаті. Назва цього одіяння ми довідалися через кілька хвилин, коли почали накладати на верблюдів. Це вимагає чималої вправності й зусиль, навіть коли тварина лежить, підігнувши під себе ноги. До того ж довгий халат до п'ят заважав підняти ногу й перекинути неї через сідло, закріплене за горбом. Тому з усіх боків ми почули від погоничів: «Жобу підніми. Жобу треба підняти».
Коли ми повернулися в караван-сарай, то довелося спілкуватися вже із цілою групою торговців сувенірами. Їхньої пропозиції нам уже були знайомі: статуетки верблюдів різної величини, коврики із зображенням каравану, ювелірні вироби, кераміка, фініки, оригінальні камені пустелі. Серед дарунків пустелі особливо популярні кристали кварцу, які можна збирати прямо під ногами в деяких районах, і підземні камені за назвою «троянда пустелі». Ці вигадливі самородки жовто-сірого кольору з пелюстками добуваються на глибині 5-7 метрів, свою вигадливу форму вони придбали в результаті тиску, століть і температур. Кварцовий кристал, «кам'яна троянда» і рибка з онікса зараз часто попадаються мені на очі в робочому кабінеті. Начебто б дріб'язок, але щораз при погляді на ці сувеніри я знову почуваю тепло й подих пустелі, згадую красу заходу в піщаних барханах, відчуваю гостинність і екзотику туніскою землі.
ПОДОРОЖ НА «ЧЕРВОНІЙ ЯЩІРЦІ»
За старих часів один з місцевих султанів побудував невелику залізницю між городками Метлави й Тамерза довжиною 12 км, щоб йому зручніше було їздити зі столиці зі своєю знаттю на термальні джерела. Відстань невелике, усього 12 км, але городки розділяє гряда місцевих гір, називаних Атласкими. Гори порівняно невисокі, сформовані з м'яких порід, однак дуже старі. При спорудженні дороги на цьому маршруті було пробито п'ять тунелів, а через каньйони й гірські річечки перекинені невеликі мости. І от на вузькоколійці по найвищому велінню зрідка почав курсувати поїзд із семи пофарбованих у червоний колір вагонів, названий «Лезард руж», що в перекладі із французького означає «Червона ящірка». Через пару десятків років необхідність у цьому маршруті відпала, і довгі роки цей поїзд із невеликим локомотивчиком стояв на запасних шляхах.
Але років двадцять назад, коли Туніс почав інтенсивно розвивати свої туристичні програми, про «Червону ящірку» згадав хазяїн ресторану й готелю в оазисі Тамерза. Він вирішив відновити цей маршрут і вклав у цей проект значну суму. Тепер щодня в 10.30 послу довгого свистка цей музейний склад відправляється в шлях.
Незважаючи на зимовий час, вільних місць у вагонах майже не було. Пари вагонів відразу зайняла більша група американських студентів. А разом з нами у вагон сіли туристи з Тайваню й Іспанії. Але на відсутність вільних місць ніхто не звертав увагу. Тому що з першої мінути руху всі пасажири прильнули до вікон, а кому їх не вистачило, вийшли на відкриті площадки між вагонами.
Швидкість була невелика, тому було цікаво дивитися на вулички містечка Метлави. Особливу увагу викликав місцевий базарчик з величезною кількістю баранів, пригнаних на продаж напередодні свята жертвоприносини. Араби готувалися до бенкету, де головним блюдом повинен бути шматок смаженої баранини. Відразу за містом потягнулася пустеля, а через кілька хвилин поїзд увійшов через тунель у гірський масив.
Ми їхали по дну каньйону. Старенький поїзд деренчав на кожному повороті, але й він не міг заглушити клацання фотокамер. Щось дуже притягальне було в цій суворій красі, створеної сонцем, вітром і водою за багато мільйонів років.
А потім був шикарний обід на терасі ресторану Тамерза, хазяїн якого й затіяв кілька років назад організацію цього маршруту. Шашлики й смажений баранчик із усілякими арабськими закусками під знамените туніське вино, секрети виготовлення якого йдуть у глиб тисячоріч, були чудові. І зовсім не треба було фантазувати, щоб, глянувши на яскраве сонце й блакитне небо над головою, гори навколо й зелений оазис у долині, відчути себе Алі-Бабою, що знайшла в цих місцях печеру з казковими багатствами. Тільки замість « цим-цим» ми говорили «Туніс», що дійсно став для нас країною, де «жити ненудно й щасливо».
На прaвах реклaмы:
nex 6 цена . Музыкальный ансамбль на свадьбу. Музыкального ансамбля просто не мыслим. . наркологическая клиника . . Лечение наркомании москва . . слуховые аппараты .