Волрекс-Турне - відгуки туристів про країни світу і відпочинок за кордоном

У мене в руках розкритий путівник. Поперед нас чекають дві стародавні церкви - церква Николи Рубане Місто й церква Спасу-На-Місту. Набережна вже закінчується й плавно переходить у тінисту алею, величезний яр, і дороги над і під мостом. Обидві церкви схожі один на одного - білі стіни й зелені маківки. Вони однолітки (17 століття), але перша - більше трепетна - худенькі біленькі шейки, на яких тримаються куполи й одна шатрообразная глава; друга - більше кряжиста й класична.

Місцевість тут нерівна - яруга - і топографически церкви розташовані як би на різних кінцях яру, Никола стоїть на одному, далі дорога йде долілиць під ухил, і на підйомі нагору перебуває Спас. На самому дні яру розташовується великий і сучасний стадіон (знову!). І на цьому яру я зупинюся й розповім детальніше, тому що це і є той самий знаменитий Медведицкий яр, де... ні, про усім один по одному.

Збереглася чудова народна пісня: «Ярославль так місто так на горе коштує, на горе коштує так у всій красі, так на прикрасоте, ... краше Києва, краще матінки так кам'яної Москви...».

Ця гора - Ярославова гора - і є високий кутовий берег Волги, від якого відходить Стрільця. Тут, на ній і перебувало легендарне древнє поселення Ведмежий кут або місто Ведмідь.

Помітьте, що звичайно, міста в нас святкують свої тисячоріччя, і цією датою як би ненав'язливо дають зрозуміти, що до приходу християнства - і міст те в нас на Русі не були, так якісь поселення, сірі села. Якщо ви відштовхуєтеся від того, що наші прапредки були дрімучими язичниками, які ходили в кошлатих шкірах, жили в старих хатинках, палили скіпу і їли кашу постолами, а потім прийшли князі, усіх розігнали, побудували міцності-кремлі й почався розквіт, то так, ця дата вас улаштує.

Якщо виходити з того, що древні русичи не просто вміли читати й писати (а вони писали рунями, або т.зв. влесовицей) задовго до всяких Кирилов і Мефодиев; залишили нам велику культуру, у вигляді нерозгаданих дотепер уникальнейших міст (Аркаим); у вигляді назв рік, гір і міст і т.д.; нерозшифрованих дотепер законів Вселеної (Зоряна книга Коляди, Велесова книга, Велике і Мале Коло Сварога й т.д.); у вигляді незбагненним чином дошедшего до нас (але ж цілеспрямовано спалювали возами й містами!) російської усної, літературної й рукотворної народної творчості; - те стає зрозумілим, що древні ярославци без усяких підказок вибрали собі відмінне місце для поселення, побудували на ньому місто й прекрасно жили. Місто розташовувалося на перехресті стародавніх водних і сухопутних доріг, на високому березі-пагорбі, омиваному з однієї сторони Волгою (зі Сходу), з інший, що впадає в неї Которослью (з Півдня), захищеному позаду глибоким Медведицким ровом-яром, по дну якого раніше протікав рукав Которосли річка Ведмедиця (з Півночі) - природа начебто спеціально створила в стародавності цей трикутник як природну міцність.

Тепер обговоримо легенду: «У місто Ведмідь приїхало князь Ярослав із дружиною й обклав даниною, жителі стали проти і виставили проти нього ведмедицю, що князь заколов сокирою, всі впечатлились, упали на коліна, з даниною питання було вирішено, і також князь велів будувати/рубати з колод нову міцність на цьому місці. Так був покладений початок підстави міста».

Почнемо з того, що немає ні однієї (!) літопису, у якій би говорилося, що цей князь по ім'ю Ярослав - Мудрий. Шляхом здогадів, гипотезирования, гри з датами й обговорення варіантів причин, коли й чому, даному князеві могла знадобитися міцність, історики припустили, що можливо це був Ярослав Володимирович Мудрий (який приблизно й приблизно правил неподалік у Ростові). Але також можливо, що це був інший князь - Ярослав Святославович Чернігівський.

Зрозуміло, що крім відсутності ім'я князя-засновника, відсутній і точна дата виникнення міста. Історики можуть указати не одну, а цілих кілька можливих дат - 1010 (останній рік князювання Мудрого в Ростові), 1024 (повстання русичей через голод, тому князівської влади потрібна міцність), 1026-1036 (боротьба Мудрого з політичним суперником, братом, князем Мстиславом) - і те, цей набір, зв'язаний тільки з ім'ям саме Ярослава Мудрого. Таку ж розкладку можна підвести й під другого можливого князя-засновника.

Так що 1010 - це рік підстави з великою натяжкою. Якби місто заснували на порожнім місці, те, так - ще можна погодитися, а так адже просто перейменували існуюче місто Ведмідь/Ведмежий кут у Ярославль.

На місці істориків, я б подтусовала картишки на користь, звичайно, Ярослава Мудрого, ще б, такий родовід - один з 13 синів київського князя Володимира Червоне Сонечко й полонена половецька князівна Рогнеди. А хто такий останній Ярослав - незрозуміло.

Що стосується ведмедя, зарубаного сокирою - так і він теж припущення. Усе, що є споконвічного документально зафіксованого про Ярославль - це два тексти із двох чудом, що дійшли до нас літописів:

«В області Ростовстей, при брезе ріки Волги й Которосли, лежаще якесь місце, на ньому ж постеж створився славний град Ярославль.... И це бисть селище, рекомое Ведмежий кут, у ньому ж насельници человеци погані віри - язици, зли суще... напустили від кліті якогось люта звіра й псів, так растешут князя й сущих з ним.... Однак князь «секирою своею переможи звіра», і жителі «ужасеся й падоша ниц князеві» /немає дати.

«Бивши бо единою вбогості в Ростовстей області, встаста два волхви від Ярославля... і убивашета многи дружини, именье їх отимашета собе» /датовано 1071 роком.

Хоча, що стосується ведмедя - це цікава деталь. Ведмідь - це символічний образ древнього бога русичей Велеса. Та й взагалі походження самого слова «ведмідь» дуже складне. Ведмідь - по-російському « мед, щовідає,» - по- санскритски «арктос» - а, Арктика або Північний Полюс земної кулі розташована прямо під сузір'ям Великої Ведмедиці. Те, що до виникнення Ярославова Рубаного Кремля на цьому «трикутнику» було сакральне місце поклоніння древнім богам - це точно. І оскільки щось занадто багато топографічних «ведмедів» навколо (і річка, і яр, і назва міста), те цілком імовірно, що це не просто красиво й стратегічно вигідно розташоване містечко, але й територія зі споконвічно закладеною дуже сильною енергетикою.

Але ярославци, думаю, повинні бути вдячні й князеві Ярославові за дивовижну назву міста - Слава Яру або Слава Сонцю, і ведмедеві за відмінний герб міста: «У срібному щиті, ведмідь стоячи, тримає в лівій лапі золоту сокиру на такій же рукоятці».

А ви говорите, камінь, камінь... - от вам і камінь :).

Ми перейшли через Медведицкий яр по мосту, подивилися на стадіон, і випадково внизу під мостом углядели в ресторану «Якір» візок з морозивом - не полінувалися й заради такої солодкої справи спустилися долілиць під міст. Взагалі-Те ми направляємося до Спасо-Преображенському монастирю, але підходимо до йому з тилу, з боку ріки. Уже здалися поперед його стіни, тому ми спішно долизуємо свої солодкі морожені палички. Зовсім поруч із монастирем бачимо яскраво-червону, з білимиими обведеними й темно-зеленими куполами церква Михайла Архангела. Переходимо від церкви через дорогу, ідемо уздовж монастирської стіни до центральних воріт.

Спасо-преображенський монастир - перебуває на початку історичної частини міста. Московська вулиця, по якій ми в'їхали в місто, закінчується разом із сучасною частиною міста на мосту через Которосль, а за мостом відразу починається історичний центр і більша кругла Богоявленская площа. На ній коштує пам'ятник Ярославові Мудрому, котрий тримає в розкритій долоні мініатюрний Ярославль, а напроти нього арковий вхід у монастир.

Відразу на вході праворуч перебуває каса, де продаються план монастиря й квитки на всі експозиції. У нас ліміт часу, тому можемо дозволити собі тільки два відвідування. Я вибираю: Преображенський собор і виставку «Слово об полицю Игореве». Дзвіниця на реставрації, тому подивитися на Ярославль із пташиного польоту нам оведеться відкласти до наступні (сподіваюся на це) разу.

Монастир не схожий на діючий (хоча цілком імовірно, що я помиляюся), тому що ченців ми не бачили взагалі, а тільки величезна кількість усіляких різномовних туристів, від японців і американців у ковбойських капелюхах, до жителів із всіх куточків нашої неосяжної країни. Можливо, таке відчуття з'явилося через те, що монастирський дух трохи подавлений туристичним ажіотажем. На території монастиря перебуває Історико-Архівний і Художній музей, ведмедиця Маша у вольєрі, сувенірні ряди й навіть кафе. Важко тут ченцям відволіктися від усього земного, занадто суєтно отут.

Цікаво, що Преображенський собор, древній стрункий красень, тісно сусідить (стіна до стіни) із церквою Ярославських чудотворців, що вибудувана надто в классическо-театральному стилі. На її високих сходах, у підніжжя частих античних білих колон, чомусь хочеться запитати зайвий білетик, а не настроюватися на духовне. Може бути, із цієї причини ми й не зайшли усередину? По-моєму, навіть думки не виникло сассоциировать цей будинок із церквою. Але ж історія присвяти цієї церкви ярославським князям Федору Чорному і його синам Костянтинові й Давидові дуже цікава.

Федір Чорний, князь Ярославля, дуже нестандартна особистість, починаючи з «прізвища». Чорний - значить не колір, а Чермной, тобто Червоний, Прекрасний. Отож украй бедний, але вкрай гарний, у шостому коліні нащадок Мономахов, князь Федір зі Смоленська, жениться на дочці ярославського князя - Марії, продовжувачці роду Всеволода Велике Гніздо. Удалий шлюб, треба відзначити. Князь-Батько віддає Ярославль у придане за своєю дочкою (приклад, небувалий колись) і Смоленський князек стає Ярославським князем. У пари народжується син - Михайло. Але цей час повного підпорядкування Русі Золотій Орді - кінець 13 століття. Щоб правити в місті, треба одержати ярлик/«дозвіл» у ханській ставці. Князь поїхав в Орду, і там його стати відразу ж впала в око однієї з російських дружин хана, що відразу прокрутила в голові варіант видачі своєї дочки заміж за такого красавчика. Дружина й син, говорите, залишилися в Ярославлі - які дріб'язки! Незабаром ярославська дружина якось вдало швидко залишає цей мир, через якийсь час до неї приєднується й маленький князь. Загалом, перешкод немає - ярославською княгинею й дружиною Федора стає розкоса ханська дочка, монгольська царівна Юлдуз із роду Чингизидов, хрещена Ганною.

«Не передавивши бджіл, меду не є», - так проказували за старих часів. Народжуються два сини («результати російсько-татарської метисации» - як сказав би Л.Гумилев) - Давид і Костянтин. Результатом всіх цих зиґзаґів долі є те, що Ярославль (як і рідний князеві Смоленськ) перебували на відміну від інших російських міст, як би в «безмитній економічній зоні», вільної від татарської данини й руйнування. Ці міста, завдяки гарному князеві Федору Чорному і його вдалому шлюбному союзу, процвітали й уникли розгрому - 40 років ні з ким не воювали й навіть самі одержували данину з 36 міст. Хтось називав князя зрадником, хтось дипломатом - але в цілому ярославци йому дуже вдячні й уважають і князя, і його синів небесними заступниками Ярославля. Їхні чудотворні мощі були виявлені під підлогою в Преображенському соборі, і здавалося б, повинні перебувати в сусідній церкві Ярославських чудотворців. Але були перенесені в слободу Толчково в Собор Феодоровской ікони Божией матері, де й зараз благополучно перебувають.

Ми показуємо білетики й проходимо в Преображенський собор (~нач. 13в.). Теж цікаве враження - храм такий білосніжний-росіянин, а із зовнішньої сторони прикрашений рядами відкритих галерей, що надає йому занадто південний вид. Ми розглядаємо яскраві й багаті розписи, небагато фотографуємо. Фрески, безперечно, гарні, їх навіть називають так: «як у Дионисия». Але це не Дионисий, а саме «як» у нього. Різниця помітна.

Теж цікава історія в цього Собору. Тут освячували свої прапори лідери Другого народного ополчення купець Минин і князь Пожарський. Саме сюди в Ярославль Козьма Минин привів за собою 25тисячне ополчення з Нижнього Новгорода. Саме ярославські купці фінансово підтримували ополчення. Саме в Ярославлі чеканили монети для військових цілей. Саме сюди в Ярославль добровільно стікалися люди з інших російських міст, щоб допомогти Русі. У Ярославль увійшло нижегородське ополчення, а вийшло - всенародне.

Під словом «ярмо» завжди шаблонно мається на увазі влада Великої Орди і якось не акцентується увага, що Литовське й Польське ярмо чи ледве не перевершувало по територіальних і тимчасових масштабах татарське - 200 років підпорядкування татаро-монголам і 300 років перманентних литовсько-польських набігів, захоплень землі й владних подковерних інтриг. Можна сказати, що відразу на зміну Золотий, Синій і Білій Орді прийшли литовські, а потім польські військові набіги. Один литовський князь заявили ні багато, ні мало, що «вся Русь повинна належати Литві» - і ця заява була зроблена вже в 14 столітті! А в 17 столітті російський народ уже заплуталося в Лжедмитриях, і в Кремлі на російський престол сіла польська самозванка Мнишек. Тому особливо приємно, перебуваючи в Преображенському соборі, уявляти собі, як в 1612р. тут стояли Минин і Пожарський, інші воїни, з російськими прапорами в руках, і виступали звідси, із Собору, з Ярославля на порятунок Москви й країни.

І на цьому цікаві події, пов'язані із собором не закінчуються. Крім усього сказаного, тут у боковому вівтарі Преображенського собору раніше була уникальнейшая бібліотека древніх рукописів, зібрана ярославським князем Костянтином - сином Всеволода Велике Гніздо (нач.13в.). І тут графом Мусіним-Пушкіним - президентом Академії Мистецтв, членом Суспільства історії й стародавностей російських, жагучим колекціонером було виявлено «Слово».

Із Преображенського собору ми направляємося в корпус, де перебуває експозиція, присвячена давньоруському літературному шедевру - «Слову об полицю Игореве».

У великому, напівсвітлому, склепінному прохолодному кам'яному залі (колишня трапезна) у скляних вітринах виставлені древні рукописи й мистецьки виконані муляжі стародавніх книг. Вид поїдених часом жовтих сторінок покритих в'яззю начебто знайомих, але не читабельних буковок - залишає глибоке враження. Словами не передати. З однієї сторони начебто все просто - музей, старі книги, подумаєш.... Але коли вдивляєшся в ці сторінки, у ці бісерні рядки, искуснейше намальовані заголовні буквици - виникає якесь занурення, притягання, невидиме й беззвучне спілкування на рівні візуальному, почуттєвому, інформаційному. Розслаблений до цього мозок відразу прокидається, мимоволі зауважуючи якісь деталі, детальки, які буквально запускають ланцюгову питальну реакцію. Дуже сильно торкає вид древніх манускриптів, і бомбардування голови виникаючими питаннями, начебто бетонну плиту намагається зрушити із твоєї пам'яті.

Ці вичинені обкладинки й аркуші з телячої шкіри, коление воскові, напівпрозорі жовті пергаменти - адже хтось робив тисячу, вісімсот і т.д. років тому. Хтось вмочав гусяче перо або срібний стрижень у чорнильницю й виводив слова, так не просто слова - а думки свої записував.

«Слово об полицю Игореве» - це знову ж що чудом дійшла до нас життя древніх русичей, виражена словами. Звичайно, коли перебуває така давньоруська література, те відразу, як гриби, звідкись вилазять люди, що заявляють що це підробка. А всі так люблять сумніватися.... Потім, до речі, теж звичайна справа, трапляються пожежі, у яких зникають ці російські літописи. Раніше спалювали древню російську мудрість цілеспрямовано (зміна релігії, війни), потім пішли «випадкові» пожежі - це стійка тенденція, якщо придивитися. А коли немає оригіналу - так це взагалі суцільний сумнів... і т.д..

Отож «Слово», що начебто всі наші вчені розуми досліджували, вивчили, роздрібнили по буквах, перевели, ще раз перевели й переводять - дотепер зберігає в собі масу загадок. З автора, неразгаданни багато слів. Тобто ми зараз настільки втратили зв'язок зі своєю древньою мовою, що не можемо перевести не якісь давньоєгипетські ієрогліфи, а свої рідні росіяни слова! Як ні дико це звучить - сьогодні ми говоримо на «порожньому» мові, тому так багатослівні - тому що істинно російські, глибокі, насичені, ємні слова майже вже викреслені часом (?) не тільки з нашої мови, але й з нашої пам'яті. Щоб відновити втрачену суть і силу людської мови, то саме СЛОВО, що «було спочатку всіх початків» - необхідно займатися «археологією» своєї рідної російської мови, що затягається тванню іноземних чужих слів.

Серед маси інших версій із приводу авторства, є одна, про яку я розповім.

Помнете головних героїв «Слова»? Князь Ігор Святославович із Новгорода-Сіверського і його дружина Ярославівна. Як не дивно, Ярославівна - це по батькові, а ім'я княгині - Евфросинья. Евфросинья Ярославівна, дочка князя Ярослава Осмомисла з Галицка.

Є думка, що автор «Слова» це - Ярославівна, тобто сама княгиня. Вона була з роду Рюриковичей, по материнській лінії - онученяти Юрія Довгорукого, правнучка Володимира Мономаха, праправправнучка Ярослава Мудрого, дуже утворена, начитана, мудра. А розповідач казок «Слова» був не тільки талановитий, але й светски утворений, міг на рівні спілкуватися із князями - навряд чи це був простий чернець, або казкар-поет. Багато сцен, наприклад бою - написані по-женски: небагато наївно, занадто емоційно й не по-мужски: бездетально. «Образа вступила девою», кричать у напівночі воза, немов лебеді вспуганние», «хоробрі серця з міцного булата всковани».

А плач Ярославівни на стіні Путивля? Хто крім її самої міг знати такі деталі як зміст розмови з Вітром, із Сонцем? Та й сам плач у неї непростий. У древній російській мові були такі слова, які вимовлені вголос, могли робити чудеса. Ці слова дійшли й до нас, їх знають бабусі-знахарки - наприклад, в усі давньослов'янські цілющі практики неодмінно входили особливі замовні слова, з якими необхідно було звертатися з великою обережністю. Ці слова містили в собі величезну силу, що не випливало будити без особою на те необхідності. Ярославна, Що Молиться за чоловіка, знала цей Зв'язок, вона розмовляє з Вітрилом і Тресветлим Сонцем, як з живими й розумними, і вони їй дійсно допомагають. А словесні формули, за допомогою яких можна робити неможливе, знали далеко не все - тільки вибрані, тільки присвячені.

Кожне слово в «Слові» - це коштовність. Ніхто із сучасних дослідників «Слова» не розуміє й не може перевести фразу: «За ним кликну Карна, і Жля поскочи по Руской землі смагу людем мичючи в пламяне троянді». І таких прикладів по всьому текстів багато. Культура наша настільки древня - що від її залишилися не те що уламки, не те що шматочки, а просто порошини. І навіть до цим «порошинам» ми ставимося недбало, свисока, зневажливо. Я зараз маю на увазі російські музеї по всій країні, у яких зібрані знаки, що дійшли до нас, у вигляді візерунків на костюмах, полотенчиках, прикрасах, боках глиняних чашок, дерев'яних прядок і т.д.. Ці музеї - крошечни, розкидані, перебувають на правах другосортних філій при великих музеях. Так що там говорити - у Москві немає Російського етнографічного музею.

Мусін-пушкін встиг зробити список із древньої поеми. Через кілька років його найбагатші збори давньоруських рукописів, зібране в його московському будинку, зникне в пожежі. Звичайно ж, випадковому.

Ми довго ходили по виставці, дуже сподобалися також і її останні зали: там зібрані старенькі всілякі дитячі букварі й абетки, шкільні портфелі. В одному куті був насипаний горох на підлозі й стояв пучок розг - так раніше карали двієчників. Таке лякання й правда, вражає. А ще сподобався ранець, сплетений з бересту. Який-небудь сільський пацанчик ходив, мабуть, з таким на уроки куди-небудь за кілька кілометрів у школу в сусіднє село.

Уже на виході я поцікавилася в доглядачки виставки, а де ж перебуває знаменита золочена карета Мельгунова? У цю карету - музейний експонат, треба помітити! - сідають.... Дотепер якісь люди вдостоюються честі постояти на її підніжці, а сам вибрані попадають усередину.... Мені сказали, що нам потрібно відвідати експозицію «Історія краю», але в цей момент вона на ремонті.

Вийшли з виставки й сіли на прилеглу крамничку. Правда сіли не все - деякі залягли на неї із сумним вираженням на особі й лементами «Як я утомився, як я хочу їсти». Наша крамничка облямовувала край сувенирно-кафешечной площадки. Туристична юрба у вигляді довгого хвоста, що вишикувалася за пиріжками й кава нам не сподобалася. Ми купили по смачному ярославському морозиву (завжди намагаємося купувати тільки місцеве) і розділилися по інтересах: чоловік улігся відновлювати свої чоловічі сили на вподобану крамничку, а я на залишках жіночих понеслася назад на виставку, щоб пофотографировать (докупила окремо білетик і домовилася з музейщицами, щоб пропустили), а потім помчалася в сувенірні намети, за - ярославською майолікою!

Ще давно, року три назад, у Переяславле-Залесском, мені неймовірно сподобалася толстенькая пупирчатая, дуже ретельно й тонко розписана відтінками зеленого, квакушка на одному із сувенірних лотків. Я її тоді не купила, але запам'ятала. І один раз у Москві, в одному величезному :) магазині на Павелецкой я побачила фігурки зі знайомим ретельним різнобарвним розписом, а головне у великому й цікавому асортименті. Перше питання, що я задала продавщиці, був: «А хто їх робить, хто?». Вона відповіла: «Це Ярославль робить, ярославська майоліка».

Так я познайомилася з ярославською майолікою й це була та ниточка, за якої я витяглася з Інтернету багато цікавої інформації. Я не буду вдаватися в особливі подробиці, головне, що потрібно розуміти - це дрібна пластика, тобто розфарбовані фігурки, і вони зроблені із червоної глини. При цьому фігурки виглядають як порцелянові - вони легені, добірно зроблені й білі. Дуже тонкий розпис - навіть, наприклад, у ма-а-ленькой фігурки янголятка будуть виписані тонюсенькие завитушки й ледве помітні реснички. Палітра фарб - різнобарвна. Фігурки можуть бути зовсім мініатюрними, середніми, у міру більшими. Ярославську майоліку не можна порівнювати ні з різнобарвної Гжелью, ні з Дулево - зовсім інший характер ліплення й розпису й можливостей асортиментів.

Ярославська майоліка - це не народний промисел, а вдале втілення ідеї одного ярославського художника і ярославської художниці, які, залишившись не при справах в «перебудову» вирішили відкрити художню майстерню малої пластики. А те, що ярославська майоліка стала такий неймовірно популярної - це заслуга, зрозуміло їхнього таланта, а також і древнього ярославського кахля, що служить абеткою для художників, що розписують майоліку. На ньому вони «виховують» своє око й смак, саме його форми, лінії й колірна гама допомагають уникнути кітчу. Майолик те багато, а ярославська - одна. Придумують форму й розпис - художники, розписують - живописці. Використовують місцеву глину, ліплять, обпалюють, розписують. Після розпису - ще один випал, і тоді вже фарби вплавляються в емаль, вона стає блискучою (до цього була матовою) і виходить уже готовий виріб. А головна відмінність від порцеляни полягає в кольорі емалі - вона більше тепла, а в порцеляни холодна. І за це її вже дуже цінують колекціонери.

Перелічити вся розмаїтість фігурок складно - це котики, жаби, кози, ведмеді, криски, конячки, Дід Морози, Арлекіни, Петрушки з бубонцями на шапці, янголятка, дівчинки, хлопчики, дзвіночки й т.д. Ціни - ммм, у Москві - точно не розбіжишся, тут у Ярославлі в монастирі - більше прийнятні. Я придбала мініатюрні фігурки-новорічні іграшки на золотих ниточках. Я знала, що в них ще є магазин від майстерні, десь на вул. Радянської, але забула номер будинку (№17) і запитала в продавщиці: «А де ще можна купити ярославську майоліку». Але вона на чесному блакитному оці, завірила, що «ніде, тільки тут». А, у магазині, можливо, ціни більше доступні.

Останнє, що ми бачимо в монастирі - це маленька пасіка, вулики якої зроблені як маленькі будиночки й навіть церква, а сама пасіка смотрится як малюсіньке місто.

Ми виходимо з монастиря, і отут голодний чоловік, згадавши повстання, підняте Савинковим у Ярославлі, переймається його духом і пред'являє грізний ультиматум - ідемо обідати! Я, затаївши невдоволення, підкоряюся. Ми йдемо в напрямку нашої машини, припаркованной на бульварі за театром. Але по ходу справи, заходимо на вулицю Кірова - центральну пішохідну вулицю Ярославля. Цю вимощену плитками вулицю, порівнюють зі Старим Арбатом - і зрячи. Старий Арбат давно втратив свою теплоту й перетворився в холодну розважливу комерційну вулицю. А вулиця Кірова, як не дивно, нагадала мені чомусь віденську вуличку. Не по-російському якось чисто на ній і затишно, два ряди дерев ростуть майже прямо з-під брущатки. А головне, у расслабленно юрбі, що гуляє по ній, росіян - відсотків 10, а всі інші іноземці - треба ж якою популярністю користується Ярославль.

Ми увесь час крутимо головами в пошуках чогось смачного. Я пам'ятала, що ми залишили машину неподалік від якогось ресторанчика за назвою чи те «Поплавець», чи те «Погребок». Але ми вже підійшли до театру, обійшли його, і відразу за ним, на великому зеленому бульварі чоловік бачить кафе «Прем'єр» і спрямовується туди. Я вкрай незадоволена. Два кроки залишилося до мого «Поплавця», а ми вже засіли на відкритій літній веранді під деревами. Мені чомусь здається, що в таких забігайлівках навряд чи нагодують смачно, тому я шкідливо лобіюю свій варіант. Голодний донезмоги чоловік упирається. А мені так кривдно стає за свій «Поплавець», що ми два рази вже міняємо столик - поруч із одним коштують музичні стовпчики й у мене оглухнули вуха, а за другим на мене несе копченим вітром від мангала. Та й третій столик, мені теж не подобається, не подобається, він поганий, от в «Поплавці» точно набагато краще, набагато - але нам уже несуть замовлене. Саме дивне - виявилося більш ніж гідно. Всі дуже смачно, і особливо малиновий коблер і молочний коктейль. Та й усередині по інтер'єрі відчувається, що це дуже пристойне кафе - так що буде проходити мимо, перефразовуючи відому національну приказку - «не проходите мимо». Взагалі в Ярославлі немає проблеми, де поїсти - тільки в одному путівнику перекусочних адрес було на дві сторінки.

Час у нас ще є, але не так багато, тому ми сідаємо в машину і їдемо до двох храмів, які треба обов'язково подивитися - Церква Різдва Христова й Церква Николи Надеина.

Виявляється, що ці церкви перебувають зовсім поруч із набережної, а між ними в стародавньому особнячке відомий приватний музей «Музика й час», і якби ми ранком згорнули на одну вуличку прямо за храмом Іллі Пророка, те відразу б до них і вийшли. Зайти усередину в жодну церкву за часом ми не встигаємо (уже закриті), але починаємо зовнішнє знайомство.

Церква Різдва Христова (~нач. 17в.). У путівнику було написано, що замовники церкви, торговці рибою й ікрою, брати Гурьеви, багато подорожували по сходу й там перейнялися ошатним мозаїчним облицюванням мінаретів, тому вирішили прикрасити свою церкву багатобарвними кахлями. Виходячи із прочитаного, я очікувала побачити щось дуже по-різному-по-різному-різнобарвне, яскраве й напівсхідне. Виявилося, що це абсолютно російська біла церква з витонченими стрічковими й окремими шаховими вставками з «муравлених», тобто траявянисто-зелених (від трави-мурави) кахлів. Як не вдивлялися - ну нічого східного не побачили, також як і знаменитий напис, виконаний кахлями по всьому периметрі будинку, у якій брати-купці згадують себе, правителів держави, і вказують час побудови храму. Церква й територія навколо її перебувають у досить запущеному стані.

Церква Николи Надеина (~нач. 17в.). Путівник обіцяв розкриті фрагменти стародавнього фрескового розпису з нестандартними сюжетами (один із прикладів - зображення Николи Чудотворця з мішком золота, звідки бідняки черпають милості) і різьблений іконостас, виконаний по кресленню знаменитого ярославського театрала Волкова. Назва церкви об'єднало в собі ім'я чудотворця Миколи й прізвище замовника - купця Светешникова на прізвисько Надею. Було написано, що храм «по-варварськи затиснутий у забудову 1950-х рр.» і його не видно з набережної. Це й так, і не так. Дійсно, щоб підійти до храму, треба ввійти через арку у внутрішній двір, утворений сталінськими будинками. Але чи не так це погано? По-перше, жителям як зручно - уважай, своя майже домашня церква у дворі. А по-друге, хіба зміст церкви полягає в тім, щоб її було гарно видно? Головне, що сюди люди ходять, знають, шукають. Головне, що церква діюча, виходить, у ній свічки горять перед ликами святих, виходить, душу є. От церква Різдва Христова всім видно, і що, від цього її територія стала чистіше й храм реставрується?

Ця церква теж дуже гарна. Головне, чим вона відрізняється від інших - своєю маківкою, виложенной зеленими лусочками. На самому верху дзвіниці ми розглянули вкраплення кахлів. Входу в церкву майже не видно - так його старанно загороджує бурхливе й разросшееся пьяняще-ароматна хмара квітучого жасмину.

Музей «Музика й час» - приватний, і неймовірно симпатичний і привабливий. Його хазяїн - досить нестандартна особистість - артист і гіпнотизер Джон Мостославский. Своє хобби - колекціонування стародавніх (в основному музичні) предметів він перетворив у такий оригінальний бізнес. Музей займає премилий особнячок у самому центрі набережній, і звичайно, залучає до себе маси туристів. Подібні музеї - Праски й Чайника - ми бачили в Переяславле-Залесском, але там вони узконаправленние. А тут є все, що видає мелодії - стародавні поддужние ямські дзвіночки, навіть церковні дзвони, шарманки, піаніно, клавикорди, грамофони, патефони, годинники, а також просто різні цікаві антикварні штучки. На першому поверсі - дві, заповнені музичними предметами комнатки й ще одна внизу на цокольному поверсі. Білетики продавав невисокий парубок зі смоляними волоссями, густими чернющими бровами, що запам'ятовується особою й кавалерійською статурою. «Кого ж він мені нагадує», - мучалась я. Потім глянула на куплений буклетик з фотографією хазяїна музею й зрозуміла, що на фото - старший Мостославский, а за прилавком - молодший. По музеї водять екскурсії кожні 15 мінут. Ми встигли на останню перед закриттям. Особливо сподобався, як у самої нижньої комнатке, заваленої старими пластинками, чавунними прасками й прочим, екскурсовод зібрала в руці всі мотузочки від всіх дзвіночків, дзвонів і колоколищ, що висіли під стелею й запропонувала під їхній передзвін загадати бажання. У музеї дають 100% гарантію на виконання на два роки. Я загадала. Чекаю. Поки не здійснилося :(.

Як сувенір я купила більшу коробку із сірниками, можна навіть назвати її асорті :) - тільки усередині не цукерки, а штук тридцять маленьких, красиво оформлених коробок. Побачила я тут і керамікові, але не ярославську. Якось давно я прочитала про конфлікт авторів-творців Ярославської майоліки з хазяїном музею, що з метою зниження собівартості й збільшення прибутковості, відкрив свою майолікову майстерню, переманив працівників і скористався деякими наробітками. І звичайно, майоліка в цьому піратському виконанні дуже слабка, і ліплення, і розпис - це видно відразу. Я не преминула голосно запитати шкідливим голосом: « чиЯрославська це майоліка», але мені відповіли чесно - «Ні, наша».

Усе. Виходимо на набережну. ПРО, знову Альтанка, так така гарна, більше першої, народу менше, а який вид.... На набережной я ойкала. У моєму розумінні саме так так виглядає майже ідеальна набережна - синя широка ріка, високий крутий зелений берег, білий пароплав, ажурна чавунна огорожа, класичні круглі білі альтанки-ротонди для відпочинку душі й око, прогулянковий широченний тротуар, загороджена густими пишними деревами невелика проїзна дорога, по якій ганяють дуже рідкі машини, а в основному велосипедисти й народ на роликах.

Коли мені країна або місто дуже подобаються, я починаю подумки обживати їх і купувати нерухомість. Так у мене вже є котедж на Півночі, квартира в Питере на Мийці, і от я доглядаю собі й квартирку на набережній Ярославля. Беру не дивлячись! :):)

Чесно говорячи, перший раз ми бачимо міцне, енергійне, перспективне російське місто. Після Москви Ярославль не здається великим містом, хоча, ярославци, швидше за все, думають не так. І тому чоловік цікаво помітив, що в Ярославлі є всі плюси маленького міста й відсутні мінуси великого. Взагалі люблю міста на воді. Вода завжди зм'якшує міську суєту й твердість, створює особливе життя, а вуж обрамлена парками, бульварами, алеями, стадіонами, спортивними й дитячими площадками - це взагалі рідкість. На тім бережу бачимо ще й пляж. Взагалі краса. Стоїмо на набережній, дивимося на Волгу. Як же не хочеться їхати з Ярославля, не хочеться говорити йому «До побачення».

І не говоримо, а вирішуємо поїхати, швидкий^-швидкому-по-швидкому подивитися церква Богоявлення й ансамбль унікальних церков Іоанна Златоуста й Владимирської Божией Матері в слободі Корівники. Їхня ізюминка - це орнаменти з ярославських кахлів. Знаєте, що таке ярославський кахель - це різнобарвний тульський пряник.

Отож, нарешті-те ми коштуємо перед дивовижною церквою Богоявлення (кін. 17в.), що густо обкладена пряниками - ярославськими кахлями. Саме цікаве, що ця церква перебуває на тої самої Богоявленской круглої площі, де розташовується Спасо-Преображенський монастир і пам'ятник Ярославові Мудрому. Сказати, що кахельна церква гарна - нічого не сказати. Треба лише попередити аматорів мінімалізму, а те в них побачивши буйства фарб на пряниковому фасаді може закружитися голова. Тому що занадто російський розмах тут присутній, купецьке молодецтво, гуляти так гуляти - хочете кахлів, будь ласка відразу три орнаменти, один під іншим, та й на фасад і на ґаночок клади побільше муляр, не жалуй кахлів. Стіни церкви із червоної цегли, і по кольорі можна визначити яка частина більше древня, а яка пристроювалася. Дзвіниця, до речі, падає - як у Пизе. Усередину я боязко заглянула, хотіла хоч вічком глянути на 8-ярусні настінні розписи, але йшла служба, і я не стала заважати, і швидко вислизнула. Дуже гарна церква.

Їдемо в слободу Корівники. Сама назва «слобода» означає, що тут жили ремісники, у цьому випадку - гончарі. Під'їзд - поганий, те, що раніше називали слободою, зараз являє собою сільську частину Ярославля, тобто частки будинку й погані дороги.

Ансамбль із двох церков - Іоанна Златоуста й Владимирської Божией Матері (сірий. 17в.), і Дзвіниці - сильно вражає. Чим вражає? Дуже складно відповісти. Це беріг Волги. Темно-червоний колір цегли - створює відчуття міцності, стійкості, селянській практичності (не білий, не мазкий колір!) і кряжистости. Ґанок-Терем з фігурної цегли й височенним кахельним ковзаном - переносить якщо не в казку, то в театральну декорацію, наприклад до опери Мусогорского «Царська наречена». Поросшие травою стіни й даху, наглухо забиті залізними ставнями віконця, що розвалюється кладка, зовсім запущена територія із забором з рудих іржавих металевих аркушів - викликає почуття туги й розгубленості.... Як же так... ТАКА церква... у наш час... «Челси» купують... а на реставрацію такий красотищи засобів немає.... Кахельне обрамлення всього, а особливо, величенних вікон - просто гіпнотизує - мало того, що лиштви вікон кахельні, так вони ще й фігурно виконані й виложени!!! Володимирську церкву поруч начебто б відновлюють. Начебто - тому що ще так мало зробили, видимо, тільки-тільки почали, латають купола, а, скільки ще спереду....

Щоб така краса травою заросла по стінах - це скільки ж вона коштує в такому занедбаному виді? Цікаво, а чи возять сюди автобуси з іноземцями? Цікаво, що заважає, наприклад, наприкінці будь-якої телевізійної передачі, давати номера рахунків от таких от розвалюються російських церков і монастирів? А те біля бар'єрів один одному сорочки рвуть, кримінальні новини, цукеркові блондинки, матюгающиеся дурачки й фанерники займають більше половини телевізійного ефіру. Розумію, розумію. Це дуже складна ідея - дати адресу монастиря, дати адресу церкви й допомогти. Рейтинх може понизица!

От і все. До побачення Ярославль. Ми їдемо у Вологду.

Післямова.

Нам здається, ми зрозуміли, який він, це місто - насправді.

Знаєте, який самий загадковий персонаж у російських народних казках? Це - Сірий Вовк. Розумник, самотній, сильний, мудрий звір із зеленими очами. Запеклий. Ватажок. От це і є Ярославль, його сутність. Розумію, що на мене зараз можуть образитися прихильники класичної теорії ведмежої приналежності Ярославля, але от так нам здалося. Ну не схожий Ярославль на незграбного товстого мишутку, не схожий.

Наш сайт: www.pamsik.ru - тут розміщені інші наші розповіді й фото.

Наші контакти: pamsik@bk.ru.

При використанні наших текстів - гіперпосилання на сайт і вказівку ім'я автора - Ната - обов'язкові.

На прaвах реклaмы:
Кондиционеры установка кондиционеров монтаж. Продажа установка кондиционер. . раскрутка сайтов бесплатно . . Новосибирск продам квартиру. Продажа квартир Новосибирск Бердск.